І хто це думає, я це думаю, Костику? Ти, Костику, цього не думаєш, отже, то я думаю, твоя тиха пророча товаришка, підвішена над тобою, як медуза у воді? Denke ich das Baldur ohne Gesicht? Und wo bin ich, jetzt?
Ich denke das.[180]
Я це думаю.
Я.
— Та застрель його! — сказала Дзідзя.
— Не треба, ясна пані, — відповів конюх з-поза дерева. — Я вже й так майже мертвий.
— Не маю наміру, — сказав я, бо не застрелити людину так само легко, тож ти його не застрелиш, сказав ти, мій любий.
— Поховай його, — сказав конюху, котрий не мав імені.
— Нічого його ховати.
— Що з тими помордованими в’язнями?..
— Та нічого, паночку. Замордовані або й не замордовані. Закопані в канаві при Домбровській Порембі або й не закопані. Уже зогнили або ще не почали гнити. Так або так.
— Ходімо, — наказав я.
— Добре, Константи, — надзвичайно м’яко відповіла Дзідзя і сама обм’якла, нараз утратила свою войовничу поставу амазонки, навіть її ніс, завжди такий гострий, зараз видавався заокругленим.
Я взяв порожній кулемет і рушив назад до автівки.
Біля автівки, на відсунутому з дороги поваленому дереві, сидів Ожондала, котрий мені більше не здавався подібним до Бочьонґи. Між ними — безпорадні карабіни. Курили цигарки. Коні щипали жовтневу траву. Я вийшов з-поміж дерев зі зброєю в руках, але не цілився в них, Костику, не цілився.
Побачивши нас, натужно встали. Далі спрагло курили цигарки. Не тяглися до зброї, бо до чого могли тягтися, якщо я прийшов сюди переможцем. Біля мене жінка, котру вони спаплюжили, котру хотіли зганьбити. Про що вони думають?
Я глянув на Дзідзю. Вона зрозуміла питання без слів. Махнула рукою, і в її жесті були всі століття її аристократичного роду, були покоління гувернанток і нянечок, котрі займалися кіндерштубе маленьких Рохацевичів, і Дзідзя просто відпустила їм їхню велику кару, бо могла.
А вони по хвилі напруги зрозуміли, що їм пробачили, так, як пробачають кусючим собакам.
— Що з тими замордованими в’язнями? — запитав ти.
Глянули один на одного, не відповіли, але теж ні про що не питали, ні про постріли, котрі вони мусили чути, ні про що інше.
— Мусимо перевірити, — сказав до Дзідзі Константи. А я мовчав. Мене це не обходить.
— Нащо? — здивувалася вона.
— Для Інженера. Він це може якось використати, таку інформацію…
— Ну то скажемо, що розстріляли, — всміхнулася.
— Але ж треба точно знати, як було!
Глянула на мене, ніби хотіла роздивитися там щось дивне, що побачила оце вперше, а тому хотіла роздивитися якнайпильніше.
— Було так, як мало бути. Порпання в піску нічим не допоможе, не дай Бог, щоб ми там ще познаходили погнилі трупи. Чи ти знаєш, Костоньку, як воно буде смердіти?
Ключі далі стирчали в запаленні, я міг лише сподіватися, що акумулятор не розрядився, щоб вийшло завести двигун. Бо в шевроле навіть корби немає, щоб завести вручну. Але не встиг Константи як слід злякатися, а двигун уже завівся.
— Може, нам варто все одно це перевірити. Це важливо. Триста в’язнів… А Хохол навіть сказав, що то за полк, тобто сімдесят третій піхотний… — мовив ти.
Дзідзя засміялась і махнула на мене рукою, як на невиправного жартівника махнула на мене рукою. Або як на докучливу муху.
Зарядив кулемет повним магазином. Про всяк випадок. Ми поїхали, тепер швидше, дорога вела полями і луками, часто навіть моквами, часом якийсь лісок і постійно мовчання Дзідзі і моє мовчання і рівний брязкіт мотора і Голубів і знову якийсь лісок і Цукрувка і знову поля і вітряк і ми в’їхали в Липсько.
Липсько, як і кожне інше містечко, дерев’яне, солом’яне, гівняне. Болотисте. Воно смердить гноївкою, і жидівським диханням, і жидівськими вітрами по тих їхніх човлентах і цибулях, і польсько-хлопським диханням, і післякапустяним пердінням. Люди на вулицях, а я собі думаю, що ж то за раса, якщо хлопство, то воно або нікчемне, невиразне, хворобливе, непридатне до праці, або ж воно здорове і міцне, але якось так мавп’ячо, ті довгі руки, бочкуваті тіла, ноги їхні короткі, завжди по-мавп’ячому криві. Не побачити в тих селах чоловіка високого, атлетичного і стрункого. Такими бувають дівчата, бувають стрункі, гнучкі, ніби циркачки, але потім зникають, і серед зрілих жінок уже жодної такої не видно, бо вся врода з них виходить разом із першою дитиною, у них розносяться стегна, мужніє лице, тупіє погляд, я того багато попобачив, їздячи Польщею на різні ралі з автоклубу, що далі на південний схід, то гірша раса, бо хоч у Великопольщі люди трохи дебелі, проте здорові, хоч і не гарні, але принаймні охайні та доладні. Шльонзаки дрібні, жінки їхні переважно гидкі, але теж якось здорово, гуралі расові, люди там гарні, жінки, може, й не дуже, але чоловіки чудові, хоча кретинів вистачає, а от усі інші, добрий Боже, чи вони взагалі з людського роду? У містах трохи інакше, бо там усе ж завжди жили найкращі представники, та й інтелігенція расово вирізняється з-поміж інших племен.