То не так, Яцку мій любий, то все не так, я хочу кричати, але я онімів, вуста мої розтуляються і стуляються, як у риби, я німий у тебе на колінах.
Пам’ятаєш, як я познайомив тебе з Саломеєю? Ще до того, як вона стала моєю коханкою. Ти міг її мати. Я тобі її підсунув. Ти не хотів. Чому ти не хотів Саломею, тобі не подобається Саломея, чому?
Рука Яцка пересувається з мого волосся на шию і стискає кадик, ми смикаємось, і нараз усе втихомирюється, Яцек дивиться у своє вікно, я дивлюсь у своє вікно.
— Спи, відпочивай, потім знову будеш кермувати, я тебе збуджу на словацькому кордоні, — каже Саломея.
Саломея?
— Чому ти мене не хотів? — плаче.
Стискає на кермі руки в тоненьких рукавичках.
— Чому ти від початку ставився до мене, як до курви?
Так, від початку ставився до тебе як до вродливої, пристрасної, приголомшливої курви.
— Що я тобі зробила, Костоньку, чому? Я могла не бути курвою, для тебе могла не бути.
Саломея. З Іґою. Повертаються з Кобрина до Варшави. Пасмуги синіють на їхніх білих тілах, на стегнах, сідницях і плечах.
Я сплю. Немає мене. Юрчик?
Немає. На колінах. У снігу. Пешковський.
Яцек? У депресії. Під моєю головою. Де ви?
— Константи?.. — питає Дзідзя.
— Так?
— Кричиш уві сні.
— А я й не сплю, — відповідаю.
Не сню. Не сплю. Кричу наяву до сніжинок, розкиданих кузовом авта, сніжинок, які тануть на брезентовому даху і спливають по шибках, униз і назад спливають.
Кричу до тіні дерев. Кричу до тіні будинків та узгір’їв, до ритму вибоїн та мостів, до буркотіння двигуна, до зболених плечей, і до задубілих сідниць, і стегон, до всього, що мене становить, і мене формує, і що зараз є мною. Кричу. Так.
— Спи, Константи. Накрийся моїм хутром.
Немає дороги, є мапа. Залізнична лінія, Боґоньовиці, Цєньжковиці, ріка Бяла. На південь. Узгір’я, за вікном ледве видно узгір’я, радше не видно. Їдемо. В подорож. Далі.
Сором. Росте, душить, паралізує сором.
За все. Юрчик у снігу на колінах Пешковського. Геля. То її провина, то її провина, то її дуже велика провина. Все.
Цєньжковиці, Зборовиці, сніг і жовтень і ніч і двигун і я не вмію спати, не в такій ситуації, не так просто, тому я щохвилини встаю, тягнусь до мапи, присвічую собі ручним ліхтариком, Цєньжковиці, Зборовиці, сніг. А потім уже не встаю і не присвічую.
Дорого сорому, дорого ганьби!
Розділ XII
Темрява змаліла, замість неї — рожево-сіре світло дня з-поза повік, поки що заплющених.
— Ми вже перед Бардейовом, — сказала Дзідзя.
Ні. А кордон?
— А кордон? — запитав, не піднімаючи голови, не розплющуючи очей.
Мотор хурчав, автівкою дрібно трясло; ми їхали. Лівою стороною дороги.
— А рух не мав змінитися на правосторонній? Я чув, що навесні змінили, — запитую.
— То в Протектораті. А тут незалежна країна, так що, мабуть, зміни плануються, але поки що їхати треба лівою. В Угорщині так само, — пояснила.
— Дивно.
— У нас у Кракові теж так було. Мій татусь іще досі не звик і не хоче сідати за кермо в Польщі.
— Але як ти перетнула кордон?..
— Було двоє словаків. Дала їм сто доларів, вони на тебе глянули, я сказала, що Herr Kapitän komplett betrunken ist und morgen in Budapest sein muss[186], вони відсалютували, побажали приємної дороги, нагадали триматися лівого боку, і ми собі поїхали.
— Це неможливо, — сказав я, сідаючи.
— Спробуй думати як німець, Константи.
— Я не знаю, як думають німці.
Світліло, дніло, сонце дня сходило, світило вербігерація мозку абомінація ескалація. Справа лісисті скелі, гори, не дуже високі, але гори, зліва скелі голі, порослі травою, над ними сонце. Вставало, дніло.
Хижі з глини і хмизу. Дорога якась та є. Їдемо, знову залажу під хутра, але ні, таки ні, не знаю, скільки часу минає, хвилина, п’ятнадцять хвилин, і сідаю на задньому сидінні, стираю сон з лиця. Світає, але похмуро і сіро, уже не сніжить.
А потім Бардейов. Багато костелів, я налічив шість, а потім іще один з двома вежами, на узгір’ї за містом.
У мене дивне відчуття, що ми не вдома.
— Ми не вдома, — кажу я.
— У цьому мундирі ти завжди вдома. Думай як німець, Костику. Heute gehört uns Deutschland und morgen die ganze Welt.[187]
Ми не вдома, я маю це дивне відчуття, дивно навіть, що я його маю, зважаючи на ситуацію, але маю його так само, так само, як мав, коли ми їздили на довоєнний кордон, навіть неподалік нього, хоч би й на літній відпочинок на Сопот.