Де я, де лежу, в іншому світі.
Розплющую очі.
Товстун стоїть посеред кімнати, Саломея обіймає його за шию, щось шепоче на вухо. Товстун дивиться на мене, а водночас моя Саля цілує його в зарослу сивою щетиною щоку.
Отож товстун стоїть, Саломея цілує його в зарослу сивою щетиною щоку, я також стою, а він лежить на підлозі, а до нього повертається тяма. Саломея цілує товстуна, товстун її відштовхує, брутально, сильно, так само, як і він її був відштовхнув, хоч товстун і не вдарив її в лице, тож товстун її відштовхує, відвертається, йде до кухні та повертається з тієї кухні, тримаючи в руці величезний тесак.
А він лежить на землі, як мертва риба, хотів би встати, здіймається на ліктях, м’який кулак заплутався в кастеті, товстун підходить, збирається мордувати.
— Я би-м пана і вбив-им за такий абрух[20], — белькоче з кресовим акцентом і всміхається бридко, щирить щербату щелепу.
А він на підлозі вже настільки протверезів, щоби розсміятися. І сміється: бо то йому так страшенно смішно, страшно, що не дав німцям себе вбити, бо цілий вересень усе розважав, як би то не датися, як не спіймати кулю, шрапнель чи страшне слово «тхір». А тепер він прийшов до дівки, і там його заб’є якийсь товстий альфонс, чи просто її йобар, чи просто собі апаш, чи то, скоріше, батяр, заб’є кухонним тесаком. Не дали з ним ради танки, юнкерси, не зарадили йому панове Маузер, Мессершмітт ані Вальтер, але зарадить йому пан Золінґен.
То я й сміюся, сміюсь без духу, але сміюсь.
І плаче, думає про Юрчика. Про Гелю також думає, але вже без жалю: тепер переконається, як багато втратила, як низько його цінувала. Чи то все-таки з жалем, бо, слід щиро зізнатись, що аж так багато Геля, попри все, не втратить. Півчоловіка втратить, півмужчини. Скільки таких земля носить? Півмужчин, пів-, а радше ніби-митців, півбатьків, півчоловіків, усього до половини, достатньо для обману, достатньо для правдоподібних обіцянок, недостатньо для дотримання тих обіцянок. Тому півмужчини, бо на стільки його було, щоб вона його покохала, щоб він якось заповнив у ній те місце для чоловіка, котре є в кожній жінці: в її тілі, в її серці, в голові, в душі, але не настільки, щоб там не зосталось місця на тугу за чимось — власне, за чим? За чимось більше, кимось більше, кимось більшим, кимось краще, кимось кращим.
То й півмитця, бо що зробив: рисунки, графіка, хороші настільки, аби не був шваромазом, але й погані настільки, щоб ніколи не став справжнім художником, але й настільки добре і зле водночас, щоби заприязнився й зі справжніми художниками, тільки що ж то за приязнь, чи ж будь-хто взагалі може з ними заприязнитися? Ніяка то не приязнь.
То й півбатька, бо, зрештою, зачав Юрчика, але чи достатньо поклав на те, щоб його утримати? Покладав, але чи своє покладав? Якби не мама, в якій би оселі мешкав Юрчик, у якому одязі ходив би, що б йому Геля могла до миски покласти? Що б там йому було з моєї графіки? Хочу забути про свою графіку, свої рисунки, світ про них забути не може, бо світ про них ніколи не знав.
То й півчоловіка, бо так, подеколи був для Гелі опорою, частіше в здоров’ї, ніж у хворобі, хвороби я бриджуся, тому частіше й не був, бо мене частіше пожирала власна меланхолія. Коли Геля була вагітна Юрчиком, я на півроку виїхав до Відня вчитись і взагалі не вчився, тільки пив вино в «Heuriger» з веселою компанією, валандався музеями, а восени їв каштани і запивав молодим вином, з горла запивав просто на вулиці, були співи, і танці були, і жінки, а Геля з великим животом ще в старій оселі сама, тільки стіни та батько-ендек, усі такі поважні та гожі. Патріотичні та євгенічні.
Так лежить він, напівчоловік, напівхудобина, і сміється до своєї смерті, сміється до пана Золінґена, сміється до пана тесака, виглядає пана тесака, того пана тесака очікує. Приходь, пане тесаку!
Товстий кресов’як втрачає причину до вбивства. Не звик, щоби з нього сміялись.
А Саломея все вішається на його правицю, завагався, і вона змогла, і висить на його товстому передпліччі, не дозволяє йому замахнутися тесаком, висить і виє, ніби хоче оборонити щось цінне, а не лише пів-чоловіка, котре лежить на дошці, сміється і плаче.
Чому ж виє Саломея? Зараз думаю про виття Саломеї, крізь сльози і сміх, не розумію виття Саломеї, чи ж вона його хоче захистити, але що їй від нього, чому ж вона не хоче дозволити товстунові розвалити йому голову тесаком, то була би прегарна смерть, на війні поранений, прикрашений Хрестом Хоробрих, хоче далі воювати з німцями, пане полковнику, а не йти в неволю, а зараз лежить на дошках, і товстун розіб’є йому чоло тесаком, котрим Саломея рубала яловичину на кістці, щоби зварити з неї великий баняк бульйону, щоби вистачило на кілька днів морфінового дурману, а може, готувала той величезний баняк бульйону, щоб нагодувати ним цілий легіон своїх любасів із мистецьких кіл, а зараз цей тесак, родом із чудового міста Золінґен, розіб’є йому голову, не німецька куля, не німецька шрапнель, але німецький тесак у руках товстого батяра.
20
Спотворене німецьке слово, у цьому контексті означає «замах» чи просто нахабну поведінку.