Потім іще багато разів йому віддавалась, аж доки їх нарешті спіймав її батько, котрий давно вже підозрював, що його донька психічно хвора. Істеричка. Німфоманка. Він і сам не раз крізь прочинені двері спостерігав, як вона сама себе торкається під ковдрою чи в купелі. А тепер побачив повні сідниці стайничого, його широкі плечі, а з-за тих плечей лице власної доньки, і вона його побачила, і знала, що далі буде, але постановила собі не боятися і не боялася. Дивилась батькові просто в очі з-над Ефікового плеча, поклала руки йому на сідниці та притягала його до себе, а батько стояв, ніби примерз до місця, стояв немічний, а сором у ньому боровся з безсоромністю, кипів, як натрій на відкритому повітрі.
І старий пан Віллеманн, мій тато, а твій дідусь, котрого ти ніколи не знав, старий пан Віллеманн від-реагував щойно тоді, коли Ефік урвав ритм копуляції, напружився і завив, притлумлюючи виття, стискаючи зуби, але завив. А чому ж він завив?
Бо саме тоді він кінчив, сину мій, тоді вперше чоловік осіменив моє лоно.
А тоді старий пан Віллеманн, мій батько, вхопив пужално та ударами пужална скинув товстого пахолка зі збезчещеного тіла своєї дочки. Проте Ефік, піднесений сексуальними втіхами, відчув у собі чоловічу силу, тому, геть не пануючи над своїми вчинками, зірвався із землі, вирвав у старого пана, мого батька, вже згадане пужално і вдарив ним мого батька. Не хотів убити, вдарив у коліно, звалив старого пана Віллеманна з ніг — та й утік. Проте старий пан Віллеманн відразу ж помер, бо не витримало серце.
А потім мою маму, маму Константи, замкнули в нововідкритім закладі для душевнохворих у середмісті Рибніка, а родина її переїхала до Каттовіц, до міста нового, до міста, яке ще тільки росло, та що в його зростанні та розвої можна було заховати, закопати, забути свій сором.
У Рибніку вона зустріла свого другого коханця: спокусила молодого лікаря-психіатра. Розповідала йому про слов’ян, германців та кельтів, оглядала його череп, називала його «вельми нордичним», оглядала і цілувала все його худе лікарське тіло і дуже вже полюбила той абсурдний, здійнятий угору член, який Бог дав між ноги чоловікам на їх сором і згубу, полюбила те, що самим поглядом могла його підняти, аж доки він не вставав, не напружувався, як зелений гусар[26] на варті, полюбила те, що, беручи його в руку, брала в руку цілого чоловіка, наче то віжки, що дозволяли чоловіком правувати.
І саме тоді, попрочитувавши номери «Gazety Górnośląskiej», які валялись по цілій лікарні, занесені туди, мабуть, якоюсь молодшою обслугою чи й самими хворими, постановила собі зостатися полячкою, трішки на честь чоловіка, котрий розірвав її гімен, частково наперекір матері, власному походженню та власній крові, а що залишитись полькою було нескладно — нею вона й залишилась.
Той лікар-психіатр звався Альфред Ріттер фон Конечний і через його ставлення, через його шалену пристрасть, через відмову йому в доступі до свого тіла вона цинічно та з розрахунком могла змусити його до всього, самою лиш обіцянкою, що коли він виконає її бажання — вона для нього роздягнеться і допустить до себе. То для неї не було легко, бо вона снила ним, прагнула його і жадала, щоб він її наповнював, притискаючи до ліжка, хотіла, щоб він щоночі цілував її, але більше хотіла вийти з цього дому для помішаних і таки вийшла нарешті вилікуваною вісімнадцятилітню, він же задля неї викинув із батьківського прізвища одержані ним за заслуги «Ріттер» і «фон», ставши Альфредом Конечним, з почуттів до шаленої дівчини ставши поляком, хоча й сам знав, що слов’янське прізвище, яке він носить, — чеське, а не польське. Зрештою, вона сама йому те сказала. І тоді почалась її одержимість: нордичні та альпійські типи черепів. Слов’янські прізвища, кельтські обереги, бог Тараніс, пальми та будівельні традиції.
А зараз розповідає, розповідає, розповідає про тих коханців: про польських діячів, німецьких офіцерів, жидівських купців із їхніми обрізаними шишками, про візників та гірників, про люмпен і графів та про те, що жоден, жоден не міг зачати в її тілі нового життя і жодного не хотіла собі надовго, хоч із них кожен хотів із нею одружитися. Лікаря покинула через два місяці після виходу зі шпиталю: дбай тепер про Польщу, а не про мою дупу — наказала йому.