І доходить до батька. І Костик бачить її його очима: бачить її на тремкій візитівці, Катаріна Віллеманн, і бачить її, коли відчиняються двері, Костик чує, як батькова шия треться об статечний комірець мундира, а вона відчиняє йому двері, веде його коридором до покою та провадить його коридорами свого тіла, а яким він бачить її тіло?
Бачить її тіло дозріле, але без знаків, які бачив, коли підглядав за служницями, котрі вже мали дітей, без перламутрових слідів вагітності на животі, груди її, що ніколи не годували, геть інакші, навіть гущавини волосся під пахвами і в паху, такі гарні, такі тваринно-жіночі, здаються йому інакшими.
Жінки здаються йому найтаємничішим родом домашніх тварин: вони тільки наполовину свійські, схильні до дикості, грізніші, ніж некастрований огир, страшніші, ніж розлючений пес. І щоб упокорити цю тварюку, потрібен чоловік, бо для цього потрібні відвага, знання і впевненість у собі, усе це потрібно, щоб напевно приборкати цю чистокровну борзу суку.
А її тіло спортивне: їздить на велосипеді, не терпить згорьованих мін, а таких мін небагато, Каттовіц — то новеньке місто, свіженьке місто, у Каттовіці ніби в Америці. А от у Ґляйвіці все інакше, у душному, міщанському Ґляйвіці було б куди важче.
І за першим разом виходить небагато, бо Fräulein Willemann стає першою коханкою молодого Штрахвіца, їхні перші тілесні любощі закінчуються, ще по суті й не почавшись навіть, перш ніж навіть молодий Штрахвіц устиг скинути білизну, але панна Віллеманн провадить молодого хлопця вправною рукою, вона кладе його під себе так, як підводять під себе коня, вона сідлає його так, як сідлають коня, вчить його тримати темп, бути зібраним, учить його всьому. Не намагається зробити з нього поляка, хоч і могла б, але поляк їй ні до чого, вже мала поляка, вона хоче молодого прусського аристократа, їй це імпонує та лестить. І панич Штрахвіц зрештою опиняється в неї та в ній кожного дня, стає домашньою тваринкою, а пані Віллеманн — його пані, і випиває з нього всю його енергію, всю чоловічу силу, і стає цілим світом для панича Штрахвіца, а рік надворі 1909-й від умовного народження Христа, а я тисяча дев’ятсот років тому саме дивилась, дивилась, як то народжувався Христос, а народжувався він, як усі тварини народжуються, у крові, народжувався він як чоловік, важче, ніж народжуються тварини, яким у лонах мізки не пухнуть так ґротескно, як людським дітям, тож народився Христос із роздертого міжніжжя, у криках і болю, і нічого не було так, як потім стало написано, але було.
От уже й у лоні Катаріни Віллеманн проростає Константи, як Єшуа проростав у лоні Міріам, але все ж інакше. Старий пан Віллеманн давно вже неживий. Ефік, чи то Йозеф Шиндзєлож, зостався кількома кістками, запорпаними в китайській землі, без черепа, бо череп його помандрував далі на вістрі списа китайського боксера, малий тріумф китайців над варварами з Європи, за Ефіка потім помстились максими та маузери, великий тріумф Європи над китайськими варварами, а череп стайничого з ґливицького дому Віллеманнів, разом із ввіткнутим у неї вістрям списа, лежить собі на горищі бридкого дерев’яного будинку на околицях Пекіна. І цього не знає Костик, цього не знає його матінка, вона тільки знає, що Ефік утік із Ґливиць і спіймати його так і не змогли.
А я те знаю. Могла би прошепотіти це Константи на вухо, але не прошепочу. Могла б йому оповісти про безславну втечу того жебрака über Breslau und dann weiter, bis nach Hamburg[27], могла б оповісти про людей, котрих він знав, про справи, до яких брався, про військо, про виправу та, зрештою, про війну на китайській землі, але не оповім. Бо чи ж обходить Константи доля найпершого коханця його матері, здорового ґливицького пахолка, чи ж обходить його ця любовна афера півстолітньої давності, коли він стоїть у задрипаній кухні Саломеї, а в нього вкрадено теку, а в тій теці пакунок, а в пакунку гідність, польськість, людськість і, зрештою, честь?
Але чому він зараз думає про свого батька, котрого зовсім не знав? Чому дивиться на нього очима своєї матері, чому дивиться на свою матір його очима? Чи є в тих очах якась любов, чим є любов, Константи кохав Гелю, може, й далі кохає Гелю, любить свого єдиного сина, але чи між очима батька і матері хоч колись була любов, чи траплялась між ними любов, чи могла трапитись?