Обличчя. На одній зі світлин видно обличчя Іґи Ростанської. Кров козеняти.
Не хочу далі розглядати теки, у яких мешкають різні Саломеї.
— Ти дивився мої теки, — каже Саломея.
Як повернулась, коли повернулась, не звірявся ні з настінним, ані з наручним годинником, поскладані теки лежать там, де їм і місце, коли їх поклав, коли їх упорядкував? Я знаю. Він не знає, забув. Не знає навіть, як опинився за столом, на місці товстого батяра, сидить, обмацує спухле обличчя.
Скільки часу минуло? Не знаю. За вікном смеркає. Іґа. Іґа Ростанська на світлині разом із Саломеєю.
— Знаєш Іґу Ростанську? — питаю.
Бо ж то таки може бути який слід, який новий напрямок пошуків, якщо вона бувала на таких оргіях у Саломеї, на оргіях, які, окрім усього, хтось улаштовував, фотографував, тож у тому напрямку, може, варто шукати, чи розповісти Яцкові, чи хотів би він щось таке дізнатися про власну дружину? І то ще й від мене, від котрого Іґа носить у собі незгладимий слід, мітку, зоставлену давнім коханцем, чи я можу йому сказати, що бачив Іґу на фотографії, голу, коли вона шарпає зубами м’ясо козеняти, розгнуздана, закривавлена, коли вона по-тваринному злягається з чоловіками та жінками? Від мене він того дізнатись не може. Але вистачило б, якби я тільки міг ухопитися за цей слід, за цю нитку, Яцек того знати не повинен. Тому вдруге запитую:
— Знаєш Іґу Ростанську?
Але Саломея не відповідає. Проте дістає зі своєї сумочки брунатну пляшечку. Повна. Дай боже, щоб вона була повна плинного морфію, дай Боже, і то буде з тридцять, може, й сорок приходів, забуттів, відходів!..
— Що це? — питаю.
— Морфій, — відповідає Саломея. Подає мені пляшечку, на ній брунатна аптекарська наліпка, осьде моє рідке золото, моє щастя, у пляшечці міститься розчин двох грамів морфію, тому якщо його ощадливо вживати, то можна буде двадцять разів провалюватися в тепле ніщо. Але відразу ж повертаються почуття.
— І скільки та пляшечка коштувала?
— Сто злотих віддала, — каже і віддає мені двохсотку.
Теплінь і радощі нараз в’януть. Сто злотих, сто злотих! Сто злотих, що належать моїй Гелі, моєму Юрчикові, гроші, які я маю виміняти на їхнє щастя, маю тими грішми виправити їхню долю, сто злотих, виміняні на пляшечку мого теплого щастя, мого прегарного життя, моїх маленьких, карамельних радощів.
— Брешеш, дівко! — крикнув, а спухле обличчя від того крику негайно заволокло болем. — Вона п’ятдесят могла коштувати, не більше, а решту ти вкрала!
А вона сміялась. А я, розлючений, іду до кухні, заховати решту грошей до портмоне, котре лежало собі в теці, біля пакунка, що його маю занести до пані Лубенської на площу Спасителя.
Але теки в кухні не було.
Розділ III
Немає теки.
Моєї теки немає. Стою в занедбаній кухні моєї Саломеї, в кухні, котра не знає запаху їжі, бо Саломея вдома не готує, не готувала, проте ж зараз щось готувати повинна, тому в кухні, яка ніколи не знала цікавих дотиків дитячих пальчиків, які обмацують креденси в пошуках цукерків, бо Саломея не має дітей. На кріслі лежала моя тека.
Чи зомліє? Не зомліє. Проте щось сочиться з підлоги, дрібними струмочками, крізь черевики і шкарпетки, під тоненьку шкіру між пальцями, його тіло наче всіма капілярами втягує страх, страх входить у нього. У венах, у ногах тонкі струмінці зливаються та гуснуть у чорноті, спинаються вище, стегнами і пахвиною, вище, до запалого живота, грубими щупальцями протискаються поміж кишок, знаходять шлунок, обплітають його, ось він уже й чує, як на шлунку йому стискається страшна петля страху.
Більшого страху, ніж перед смертю, бо ж він пам’ятає страх під кулями. Страшний. У лісі поміж Ґрабіною і Розтокою, втиснений у вересневе листя, а за сто метрів за ними, за нами, за сто метрів за нами виїжджають два танки, з поганого боку виїхали, мали виїхати з іншого боку, і плюють у нас із автоматичної зброї та каемів, і виростають навкруг нас маленькі вулкани смерті, і тріщать дерева, а вахмістр Колодзєйчак галопом кудись тягне нашого бофорса[32], а я тулюся лицем до листя і боюся, боявся, але не так, як зараз. То чого ж я тоді боявся? Болю? Смерті? Зникнення? Чого?
32
Бофорс — шведський збройний артилерійський концерн. Тут, скоріш за все, мається на увазі 37-міліметрова протитанкова гармата, вельми популярна на початку Другої світової.