Не приймуть його, виженуть його. Як йому допомогти? Обіймаю його, погладжую його скуйовджену голову.
Моя голова тріщить.
Усе моє життя, усе втоптане в багно. В пил. Німці розвалили. Ридз розвалив. Гітлер розвалив. Варшаву розвалили. Сам усе розвалив, немає Варшави, немає Гелі, немає Юрчика, нічого немає, тільки теку вкрали, а я те все в’язав воєдино, в мені збігалися всі нитки історії, а я розпадався, і все розпадалось, коли я розпався.
Я все мав, а що зосталося? Нічого. Теку вкрали, в теці його честь поляка і гонор офіцера, в теці увесь він, товстий батяр украв теку, а викрадаючи теку, викрав і Константи, Константи немає, Константи викрадений.
То він водночас знає і не знає, що його робити. Матінка. Але то не найкращий вихід, то взагалі не вихід, але знає, а я хотіла б його стримати, хотіла б йому сказати: не йди, Константи, до неї, вона тобі не допоможе, вона тебе не врятує, вона всмокче тебе в круговерть свого шаленства, не йди, Константи, не йди, хотіла б я вийти з тіні, обійняти тебе, затримати, чому ж ти йдеш, Константи, дурню, не йди до неї! Вона вже нічого тобі дати не може.
То я й виходжу, а почуваюся так, ніби вона йде за мною — не Саломея, не матінка, вона. Іде за мною, поволі ступає за мною, неохоче, але відірватись не може, мусить іти за мною, і знаю, знаю, що вона є жінкою, а радше жінкою єсть, призволеною до жіночого начала, до начала землі, вологості та місяця. І не слухаю її, так само як у ту хвилину не слухав би Саломею, якби навіть вона не мовчала, і вибігаю, дерев’яні східці, вулиця Добра, і нараз повертаю! Адже у неї, в Саломеї, зосталась моя чудова пляшечка, пляшечка, повна щастя за сто злотих, як же її залишити, як же її покинути, як же її не забрати?
А поза тим нагадую собі: комендантська година. Нагадую собі: годинник на зап’ясті, перевіряю час, дев’ятнадцята тридцять дві. Уже півгодини як.
То я знову повертаю і йду сходами, розбитий і розтерзаний, ніби роздертий на шматки, ніби пошматований, вертаюся, ніби тільки одяг тримає мене вкупі, теку втрачено, я є, я є, двері вже замкнені, тека втрачена, замкнені на ключ, то я й гупаю в двері, теку втрачено, гупаю в двері, готовий гризти ту тонку деревину, але вона відчиняє, відчиняє, стоїть переді мною, вона курва, Саломея, тому я б’ю її в лице ще в передпокої, бо так із нею належить говорити, не забуваю про биття, коли йду до жінок, я Константи Віллеманн, і ніч ця — моя, влада — моя, а вона, Саломея, мусить пізнати ту владу, вона її пізнає, я знову є таким Константи, якого вона знає, якого забула і загнуздала, якому, водночас здобуваючи його, піддалась. Теку втрачено.
Ідемо на ліжко, ліжко наше, золотий шприц, голка, і рідке щастя пливе в моїх венах, а вона, з побитим лицем, робить те, що їй належить, щаслива зі своєї впокореності. Чи то я стою на вулиці?
Що з тобою діється, Константи?
— Що з тобою діється, Костя? — питає Саломея.
А отже, я в неї, мене її вуста обіймають, я голий на закаляній білизні її курв’ячого ліжка, рідке щастя пестить мій мозок, і вона мене пестить, її долоні на моїх стегнах.
Так для нього безпечніше, добре, що не пішов до матері, його стережуть мої худі плечі, його стереже мій ясний погляд, я сама його стережу, але я не вберегла його від тієї жінки, котра його наркотизує і пестить, не вберегла від його матері та не вберегла його від Польщі.
А я падаю в пух, тону в мелясі, моя гарна, добра Саломея, моя брудна, розбурхана, закаляна Саломея, скільки ж чоловіків у твоєму тілі пізнали малу смерть? І помираю немалою смертю, стократно гину на її вустах, а вона сміється, бо знає, що я її, не Гелі, не Польщі, я її, бо вона тримає мене зубами і могла б розчавити, якби тільки захотіла.
Світ огортає мене, ніби тепла піна, загортаються навколо мене столітні мури, ніби єдвабний серпанок, цегла ніби обійми, тиньк ніби губи, притулені до тіла, так легко, що навіть не прогинається їх рожева тоненька шкіра.
І питаю з-поміж постелі, з простирадл і перин: хто він такий, Саломеє? Куди пішов із моєю текою той костюм зі Львова? Там була страшенно вартісна річ усередині, пакунок, який мені Польща казала доставити на площу Спасителя, на перший поверх будинку на вулиці 6 Серпня, де мешкає пані Тереза Лубенська, а то важливе помешкання, моя прегарна, добра курво, ти мусиш це зрозуміти, моя чудова Саломеє, тому-то я мушу відшукати теку й пакунок, що спочиває в темряві теки, розумієш це, Саломеє?
А вона сміється, кахикає і сміється.
Фльореку, чуєш, чому ти сумуєш?
— Що? — питаю.
— Фльореку, чуєш, чому ти сумуєш[33]? — співає Саля голосом Адольфа Димші.
33
«