Костусь робить те, що я йому кажу.
Помахай їм, Костусю. Махає. Не сповільнюються. Заступи їм дорогу. Заступає. Зупиняються. Приглядаємося до них крізь шибку: двоє німців у мундирах, але не армія, немає в них орлів на грудях, відразу видно. Якась поліція, таємна чи явна, або інше SS. Костусь робить те, що я йому кажу.
Стукає в шибку. Побите лице криється в темряві, затінене капелюхом.
— Was? — бурчить німець, корбою опускає шибку сантиметрів на п’ять.
— Bringt mich jetzt in die Leszno Straße, aber schnell[42], — каже Костусь своєю бездоганною німецькою, із ледь віденським акцентом, бо віденську вимову в татусевій родині вважали за найдосконалішу і з Відня для паростка цього морганатичного зв’язку замовлено гувернантку. А проте він страшно боїться: документи має, але польські. Офіцер резерву, котрий не зареєструвався. Зброя в кишені. Таж у нього можуть попросити бодай якийсь папірець, і коли збагнуть, що він поляк, то відразу розстріляють, ніщо не допоможе.
Не довіряє мені Костусь. Боїться. А може, власне, довіряє, бо попри страх робить те, що я йому кажу?
Німці в автівці перезираються. Якісь підофіцери, звиклі до того, що їм щось наказують рішучим і впевненим тоном. Чоловік добре вдягнений, німецькою говорить, ніби з Відня, а впевнений у собі так, ніби він щонайменше полковник.
Молодий блондин, котрий сидить на пасажирському сидінні, виходить з автівки, втискається на заднє сидіння, водій показує Константи на місце поруч із собою.
— Ich bitte Sie vielmals um Entschuldigung, aber wer sind Sie überhaupt?[43] — питає німець, котрий сидить за кермом, але питає так, що навіть Константи уже заспокоюється, бо це питання не для того, щоби справді перевірити особу випадкового пасажира, то радше питання, яке має забезпечити його від осуду через надмірну наївність. Це питання вартового, котрий просить пароль у генерала, що приїхав з візитом, — не тому, що його не впізнає, але саме тому, що, розпізнавши вищого офіцера, хоче покрасуватися перед ним своєю відданістю службі.
І Костусь, мій Костусь, знову робить те, що я йому кажу. Дивиться на водія крижаним поглядом, спідлоба, краєм ока, тоді звертає погляд на вулицю і буркає:
— Das ist ein Staatsgeheimnis![44]
І вже й не відводить погляду від вітрового скла, натомість дістає з кишені цигарку, звісно, не питаючи дозволу. Вони не наважуються запитати про його побите лице. Може, зрештою, й не зауважили в темряві. Блондинчик із заднього сидіння вже підносить вогонь, водій смикає важіль на коробці передач, їдуть.
А я не можу в це повірити. Не в те, що відбувається, бо я ж бачу, як це відбувається, розумію механізм. Не можу повірити, що здобувся на таку браваду.
Де знайшов у собі таку відвагу — кинути власне життя на шальку терезів, пістолетик у кишені, дорога на ешафот?
З-поза мене прийшла та відвага, ізсередини.
Але їдемо.
Німці не знали Варшави, тому я давав їм короткі розпорядження, тут повернути, тепер тут, Єрусалимські, Желязна, Лєшно, осьде суд, осьде номер 60. Їхали мовчки і в цигарковім димі.
Сказав їм на мить зупинитися, крізь вікно оглянув кам’яницю, німці терпляче чекали. П’ять поверхів, на першім якась цукерня, у якій я ніколи не був, але в якій судові поразки напевне підсолоджувались тістечками і кавою, а успішні рішення обмивали коньяком. У кількох вікнах горіло світло, певно, вже є струм.
А радше: тут був суд, бо які зараз можуть бути суди?
Зрештою, мабуть, вони таки будуть, тому тістечка, кава і коньяк також будуть, як завжди.
Сказав їм їхати далі, а щойно минули Сольну, я сказав припаркуватися біля кінотеатру «Феміна». Вийшов, не попрощавшись, грюкнув дверима, владно махнув рукою: Los! Los![45]
І поїхали. Ще до початку війни був на відкритті цієї «Феміни», був на відкритті цієї «Феміни» в новій, модерновій кам’яниці, а зараз що?
Зостався на вулиці Лєшно з пістолетиком у кишені та серцем у грудях, котре оце перестало битися, і з кишками стиснутими, згорнутими у страшний вузол.
І що тепер, коли я вже тут опинився, що тепер? Що я можу зробити?
Я йшов униз вулицею Лєшно і не знав навіть, з чого почати, любий-Боже-в-котрого-не-вірю, або ти порадь, або хай дияволи твої порадять, що робити, що робити?
У кишках мені нараз зробилося страшно гаряче, то я й знаю, що не витримаю, вбіг у першу-ліпшу браму. Хотів ту потребу справити просто в брамі, але штурхнув ворота — і вони були відчинені, так їх залишив нерозважливий сторож. Може, через війну чи, може, втік? То я вбіг у двір кам’яниці під номером 52, заховався в темряві за збитою з дощок будкою і, з усіх сил стискаючи сідниці, почав боротися спершу із застебнутими на ґудзики підтяжками, тоді з гачками на штанах і далі з ґудзиками спідньої білизни, аж нарешті вдалося розстебнути спідні та зсунути їх донизу разом зі штанами, у кишківнику все вирувало, але я ще подумав, що забрудню собі піджак, тому зняв його й повісив на цвяшок, котрий виступав із дощок, тому тільки останньої миті встиг присісти і випорожнити кишки. Не маючи вибору, підтерся носовичком, кинув його в куток і, одягнувшись, із відразою зрозумів, що, вберігши піджак, закаляв собі труси.