А кажучи зовсім просто — обісрався.
Матінка натерла б мені вуста милом за таке слово, але я, власне, це й зробив — обісрав собі спідню білизну. Не дуже, але таки дав мокрим гівном, яке розмащується моєю дупою. Обісрався. Гівном.
Я казав би звичніші слова, якби вони якось могли допомогти моїй ситуації, але вони, вочевидь, не могли. З носовичка вже жодної користі бути не могло, тому я відкинув його на купу того, що вже позалишали в дворі кам’яниці на вулиці Лєшно, 52.
Дістав сірники, запалив, роззирнувся навколо: нічого придатного.
— А ти тут чого среш, тобі тут очко? — закричав із вікна чоловічий голос.
Я відчув себе не тільки брудним, а й скомпрометованим у цьому бруді, засоромленим, оголеним.
Атакуй, Константи, інакше втечеш ізвідти, як школярик, спійманий за онанізмом. Мусиш атакувати, мій любий, мусиш!
— Schnauze halten, du Schwein! — гукнув у відповідь. — Ich habe den Krieg gewonnen, also werde ich auch scheißen, wo es mir passt![46]
Зачиняючись, грюкнула віконниця.
Отож і стою собі я, Константи Віллеманн, уночі в дворі кам’яниці на вулиці Лєшно, номер 52, стою я, офіцер резерву, рантьє і бонвіван, стою з побитою губою в обісраних штанах з англійського твіду, вдаю німця-тріумфатора, котрий може срати, де йому подобається.
Але тут у засідці я зараз почуваюся в безпеці, бо ж німця не зачеплять, тому я дістав із нагрудної кишені єдвабну хустинку і тер нею штани, як ошалілий, аби нарешті кинути її там, де вже лежав носовичок.
Мені здавалося, що я весь виваляний у тому гівні, ніби гівно набилося мені навіть до носа й під нігті. Під нігтями насправді могло й бути, бо тут усе одно ніде помити руки.
Тож я повернувся на вулицю та рушив у свій бік, смердячи, хоч уся ця ситуація мене трохи розвеселила, знову без плану і гадки, що робити далі.
Минув станцію невідкладки.
Став перед адресою Лєшно, 60. Вітрина кав’ярні вся заклеєна смугами паперу, можливо, власник утік, у кожному разі заклад, з вигляду, не працював.
Спробував: браму замкнено.
Що робити, що робити?
А просто!
Кинувся грюкати в двері, ніби на пожежу. За хвилину здалеку почувся голос вартового.
— Та зараз, до ясної холери, що у вас там, пожежа, людоньки, та ви знаєте, котра година?
На мене глипнуло велике квадратне око оглядового віконця. Повертаюся до нього непобитим профілем.
— Хто ви, пане, до холери, є? — запитав двірник.
— Aufmachen, Polizei![47] — просичав.
Ох, як же той бовдур відразу перелякався!
А чому я подумав, що він бовдур? Губа в нього, як у бовдура, хіба цього мало? У мене також губа, як у бовдура, — побита.
Брама переді мною обернулась проходом.
— Прошу, прошу дуже… — принижено шепотів сторож.
Я тільки махнув рукою і рушив угору східцями, за мною линув сморід гівна. Проминув третій поверх, а в мене була безоглядна рішучість, безоглядна впевненість у собі, але загалом я таки не знав, що мені належить робити.
Дістав із кишені браунінг, потягнув на себе замок, патрон вискочив із магазина. Двері номер тринадцять.
Приклав вухо. Тиша. Якнайтихіше, як тільки можу, натискаю клямку. Двері замкнені.
Думаю: товстий Туманович добре не чув мого голосу, та й, певно, не припускає, що я розмовляю німецькою, як корінний віденець. Саломея не могла йому того сказати, бо Саломея того не знає, бо я при Саломеї ніколи німецькою не балакав.
Ну і якщо вже це мені вдалося тричі, то може і вчетверте вдатися. Вічка у дверях немає, то й добре.
Переклав пукавку до лівої руки, правою намацав кастет у кишені піджака, просунув пальці досередини. Сподіваюся, обійдеться без стрілянини.