Викинь пістолета, Костоньку, він тобі тепер не потрібен, викинь його в ринву чи куди, не носи з собою, бо носиш у кишені смертний вирок, Костоньку.
Не викину.
Та тебе ж та пукавка і не захистить ні від кого, ти навіть не перезарядив її, ти ж не будеш у німців із шістки стріляти, ти вже вдосталь настрілявся в німців, викинь, Костоньку, викинь.
Не викину, бо хочу стріляти не в німців, хай йому чорт, а в себе, якщо буде на те час і потреба. Не викину.
Я плину вулицями, не йду, стопи не торкаються ні бруківки, ані асфальту, плину. Желязною, Хлодною, Крохмальною, Ґжибовською. Плину. Вулиця порожня. Німецька автівка. Німецький патруль.
— Halt![56]
Ну і що тепер, Костоньку, що тепер? Казала ж тобі: викинь!
— Halt? — дико запитав, відвертаючись. — Halt?
Рушив у їхньому напрямку. Двоє хлопчаків, їм років по двадцять щонайбільше, шоломи, плащі, шоломами стікає дощ.
Карабіни злітають з плечей, солдатики пересмикують затвори.
Та вони ж тебе застрелять, ідіоте, що робиш?
А нехай стріляють.
— Halt! — верещить вражений солдатик. Я бачу: він би вистрелив, якби був старший, мудріший, якби краще знав життя. Але так само вистрелив би, якби був молодший, дурніший, якби гірше знав життя. Але цей саме настільки дурний і саме настільки знає життя, щоб не стріляти.
Чому так?
— Halte lieber deine Schnauze, du Drecksack! — дико кричу. — Ich bind dock ein Deutscher![57]
Але ні, ні, це не може вдатися. То вже певно. Не вдруге, втретє, вчетверте. Не цього разу. Карабіни підносяться до плечей, не будуть стріляти, але й не відпустять. Один цілиться в мене чорним оком ствола і гострим кінчиком багнета, другий поволі наближається, хоче побачити папери, люб’язно, але рішуче:
— Sind Sie Deutscher? Dann zeigen Sie bitte Ihre Kennkarte.[58]
Очевидно, жодної Kennkarte я не маю, проте знаю, що воно таке — Kennkarte. Німці з Райху вже з рік такі мають, то нам у полку пояснили при мобілізації, на випадок якби нам довелося зіткнутися з німецькими цивільними. То й добре. Але я не німець із Райху, я Константи Віллеманн, у мене тільки польський паспорт і більше нічого.
Тим я, власне, був: Константи Віллеманном із польським паспортом. Але я не мав рації в тому, що був Константи Віллеманном із польським паспортом і більше нічим: я ще мав смертний вирок у кишені та своє незареєстроване офіцерство.
— Ja, natürlich[59], — каже Константи і сягає за пазуху, ніби щось ізвідти виймає.
«Зараз!» — кричу йому на вухо.
І він шарпнув німецького солдатика, з усіх сил пожбурив його на іншого. Той підніс зброю з багнетом, щоб не прохромити товариша.
А Константи вже біг.
У нього вистрелили раз і вдруге, але Константи біг, а я несла його, я рухала його руками, стегнами і колінами, підтримувала його поперек, провадила його. У нього стріляли, промахувались, бігли, стріляли, промахувались, відпустили.
Я плину. Плинув вулицями, колихався на хвилі відпочинку.
Фільтри[60]. Кошикова. Замість, як звично, піти Польною, пішов на Шуха. Німецькі прапори на наших міністерствах сліпо висять у мороці. Тут снують німаки, але вдень, а зараз ніч, а я плину по 6 Серпня і дістаюсь до порту, я біг чи йшов?
Площа Спасителя. Сорочка липне до спини, по спині тече піт, побите лице пульсує. Але я є, я добіг, і ніхто за мною не гнався. Твід промок дощенту.
На розі з 6 Серпня. Дивлюсь на годинник: п’ята ранку. Чотирнадцяте жовтня. Брама кам’яниці наглухо замкнена. На що ж розраховував? Дивлюся вгору: п’ять поверхів, а ще вище чорне небо і дощ мені в очі.
Як зайти, бо ж не вдавати німця. Може, звично.
Постукав. За хвилину прочинилися двері, зі шпари виткнулася подзьобана віспою пика сторожа. Дав йому десять злотих. Пропустив.
По сходах, угору і став перед дверима, за якими чекають на мій пакунок.
Тричі постукав, тоді чотири рази. На майданчику горіло світло. Через кілька хвилин двері прочинилися, ніби брама до іншого світу, в темряві я побачив очі.
Вигляд я мав, либонь, не надто поважний: побитий, промоклий, трохи скривавлений.
— Ну, слухаю пана? — запитала темрява.
Завагався.
— Приніс пакунок…
— Пане, нам тут не потрібні ваші пакунки, — відповіла ясноока темрява, відповіла рішуче і різко.