— А передовсім я дам вам заняття. Щоб ви не розмінювалися на дрібниці, а ваш неабиякий талант прислужився чомусь більшому. Ви, пане, потрібні Польщі, а Польща потрібна вам.
Ти все життя розмінюєшся на дрібниці, Костоньку, і ти це знаєш. Оті твої офортики, яких ніхто не хоче, яких ти й сам не хочеш, засідання по кав’ярнях, романи, оте ніби вистругування душі, ти точиш її, стружка летить на підлогу, а душа твоя тоншає, Костоньку, аж доки, нарешті, ти всю її вистружиш, нічого не лишиться.
Я муркнув щось нечітке, бо не міг же так просто погодитися. А сам уже й не знав, чи варто відмовляти. Чи зумію відмовити.
Щоб знати це, ти маєш знати, хто ти є, Костоньку. А я тобі того не скажу, бо сама того не знаю, вже так давно дивлюся на тебе, мій любий, і бачу сіру пляму, хаос.
Пам’ятаєш, коли тобі було дванадцять, коли ти ще не виїхав із мамою до Варшави, за кілька днів перед тим ви пішли навідати твою далеку кузину — таку далеку, що матінка твоя сама не знала, яка там уже в них із нею кровна чи шлюбна спорідненість, і те питання було головним предметом розмови.
Ти ж мав гратися з сином тієї материної кузини, малим, худюсіньким хлопцем, котрий розмовляв тільки німецькою і боявся тебе як чуми, бо був молодший і слабший, а ти відразу постановив собі ствердити власну вищість, ще коли ви тільки познайомилися за кілька років до того, ще в роки війни, під час першого вашого візиту до них, ти його трохи побив, а потім ще й принизив: стягнув з нього штанці та спідні, після чого дав копняка по голій дупі.
Тому за цим разом він і далі тебе боявся, питав, чи хочеш почитати якусь книжку, а ти, вже пробуджений у своїй польськості, відбуркував йому, казав, що коли далі буде говорити до тебе німецькою, то дістане по писку. Хлопець, якого звали Гайнріхом, польською говорити не вмів, але розумів майже все, тому просто сідав на крісло, втуплював погляд у підлогу і так сидів, наляканий.
А ти, Костоньку, стояв біля вікна і дивився. Тітка мешкала в кам’яниці на Шульштрассе, а коли ти визирав із вікна, то на тій Шульштрассе різні карлуси з повсталих саме роззброювали німецьких ґреншутців[61]. Ти зблизька бачив ту шарпанину: двоє хлопців, ненабагато старших від тебе, на яких п’ять, якщо не три роки, двоє хлопців у тісних куртках шарпали старого, сивочолого діда в сталевому шоломі. Той дід був розлючений, ти знав, що він би з охотою повбивав їх, бо для нього вони, мабуть, репрезентували все, що він ненавидів: поляків, комуністів, пацифістів, — та його карабін вони хочуть забрати таки не на те, щоб пожбурити його на бруківку, а щоб з нього стріляти. Вони репрезентують тих, у кого піднімається рука шарпати німця в мундирі, хто не шанує мундира, а тому не шанує ні держави, ні цісаря, нічого, чим дорожить отой сивочолий дід. Через таких вони і програли війну, через таких у них уже тиждень республіканська конституція.
Той дід охоче повбивав би їх, дід їх ненавидить, але боїться стріляти. І хлопці забирають у нього карабін і не бояться гахнути його прикладом у живіт, для них ті вуса і мундир означають усе, що вони ненавидять: німців, котрі звикли сприймати їх як шльонських дикунів, здатних лише до важкої праці й більше ні до чого. Панів, яким належать оті копальні, котрі виплачують їм поденний мізер, жеруть кав’яр і запивають його шампанським. Хоча навряд чи сивочолий дід їсть кав’яр.
З нього зривають спорядження: пояс, патронташ, зривають шолом. Дід стоїть навколішки на бруківці, на бруківці з ним навколішки стоять усі німці Вільгельма. Тоді лунає перший постріл, пам’ятаєш, Костусю? То перший постріл, який ти почув у житті, той постріл на Шульштрассе в Шопеницях. До сьогодні не знаєш, хто тоді стріляв — карлуси чи ґреншутци. Потім ти чув іще багато пострілів, на стрільбищах, на полюваннях і на війні, але той постріл був першим, а останнім був той, котрим ти зробив дірку в чолі Тумановича в будинку на вулиці Лєшно.
І коли впав той перший снаряд, Костоньку, то все й почалося, почали стріляти ті ґреншутци, котрих хлопці не змогли роззброїти, почали стріляти ті хлопці, котрі вже мали якісь карабіни або фузеї, почали літати снаряди. Чув крики «Еріх влучив!» і донині не знаєш, кричав то ґреншутц чи повстанець.
Ти ні секунди не вагався, з якою ти стороною. Чи, радше, проти якої: проти сірого мундира. Власника сталевого шолома та сивих вусів. А проте ти знав, ти ж знав: такий мундир і такий шолом носить твій батько. Котрого ти любив так, як кожен дванадцятирічний любить свого батька, якщо тільки той не кривдив його. А він же тебе ніколи ніяк не кривдив.