Але ти того не знаєш, Костоньку, це знаю тільки я, твоя сіра товаришка, котра тримає руки на твоїх плечах і йде за тобою, ступаючи водночас із тобою. Ти не знаєш про совєтського старшину, його звали Лавр, але на острові він узяв собі нове, покутне ім’я — Авксентій. І ти не знаєш нічого ні про небо, ні про пекло, куди б не потрапив, бо ж він по всіх тих роках покути зможе піти туди, куди тільки захоче, зі своєю останньою думкою, до Бога, котрого немає, і до пекла, котре є.
Тому згадуй зараз, згадуй свій давноминулий курорт, я тобі те дозволяю, твоя сіра, тіниста коханка.
Я згадую собі той давноминулий курорт, коли спізнав Іґу. Ми з Яцком швидко зблизились одне з одним, навіть могли б заприязнитися з панами кавалерами, якби ті не ставилися до нас із такою явною погордою, сприймаючи в кращому разі як недомірків. Ростанський швидко довірився мені настільки, щоб розповісти про свої сердечні клопоти, тож його безнадійна закоханість стала головною темою наших розмов.
А через два дні після нашого приїзду на наш сніданок увійшла Іґа: їй тоді було років, як і мені, і вона не приголомшувала вродою. Мала зграбну фігуру, солом’яне волосся, пересічне лице і скромну літню сукенку.
Але те, що вона ввійшла до їдальні на сніданок, означало, що між нами з’явилася молода жінка, тож наша ситуація товариської нудьги докорінно змінилася. Яцек на Іґу тільки глянув та й повернувся до своєї туги за недоступною варшав’янкою. Панна Аліція подивилась на Іґу і, мабуть, відразу її зненавиділа, бо сама її присутність цілком перекреслювала й позбавляла ґрунту навіть ті зародки зальотів, на які доти бодай поглядами наважувались обидва кавалери. Було ясно, що до подальших зальотів дійти вже не може і не дійде: загравати до панни Аліції в присутності Іґи, котра аж пашіла молодістю, було б що в цьому товаристві, що загалом поміж людьми геть неможливою річчю.
Я ж поглянув на Іґу з цікавістю куди більшою, але швидко перехопив її погляд, якого вдостоювалися її кавалери з Варшави, і зрозумів, що не маю жодних шансів. Хоча, власне, форма ситуації таки наказувала мені стати на подібні перегони, вдавши, що я не відчуваю можливості перемоги.
А чи ж міг ти тоді знати, Костоньку, як насправді закінчаться ці справжні перегони, один із кавалерів на прізвище Плещинський з простріленим черепом лежить у лісі на сході, а другий тим паче мертвий, Корницький Леопольд, як його було записано в різних соціалістичних списках і реєстрах, член ППО ПОРП[63], майже вигаслий оцупок людини на низькій канцелярській посаді, загине, як жив більшу частину свого повоєнного життя: у темному бридкому костюмі, з урядовою текою в руці та відчуттям безсенсовості, загине банально, бо впаде під варшавський трамвай, а в землях над Віслою пануватиме Ґомулка. Але ти згадуй собі, згадуй на здоров’я, Костоньку. Ти ж того не знаєш, а я не розповім, бо ти не чуєш мого янгольського голосу.
Я не хотів ставати на ті перегони. Я ж був тільки вісімнадцятирічним недомірком, якому доля подарувала чимало прищів, а вони — дозрілими чоловіками, доволі вродливими, певними своїх сил, що і я зі смутком визнавав. Знали життя. Я нічого не знав.
Тому я більше й не думав про панну Ідзю. Невдовзі нас відрекомендували одне одному, іноді нам доводилося розмовляти, проте обоє старших курортників настільки рішуче нав’язувались панії, що я навіть не насмілювався розпочати подібне змагання. Бо де ж мені до тих чоловіків?
Іґа так само звертала на мене уваги не більше, ніж того вимагали б засади хорошого виховання — а вихована вона була дуже добре, старанно, загалом знаючи все, що гарантувало їй упевненість у собі та свободу в усіх пересічних ситуаціях.
63
Первинна партійна організація Польської об’єднаної робітничої партії (тобто керівної комуністичної партії повоєнної Польщі).