Потім я відвів тебе до столика, і ми розмовляли, попиваючи вермут, а коли Геля пішла нагору глядіти Юрчика, ти прошепотіла, що з Яцком тобі ніколи не було так, як зі мною на тому коці.
То була прегарна брехня, і нею ти зробила мені дуже приємно, а тоді лизнула моє вухо. А я побачив Яцка, котрий мене не бачив, і я втік до Гелі, кинув білий піджак на крісло і пішов спати біля своєї дружини, вельми пишаючись собою.
Тож зараз я мовчу, лежу на колінах Гелени, білий піджак абсурдно висить у шафі. Думаю про те, що зараз робить Яцек, мій єдиний друг, після Гелі — найдорожча мені людина.
— А що там у Яцка? — питає Геля. Тобто вона думає про те саме.
— Не знаю.
— Коли його бачив?
— У середу.
— В лікарні?
— В лікарні.
— Ти по морфій ходив.
— Так.
Вона ж знає, вона мене тоді бачила, три дні тому, бачила, тому не брехатиму.
— І він дав тобі, так?
— Дав.
Мовчить, і я мовчу.
— Зателефонуй йому. Телефон уже працює. Скажи йому… Скажи, що знайдеш Іґу.
— Я тепер буду хорошим, Гелю. Уже не буду вживати наркотики. І пити не буду. Займуся конспірацією, хай мене краще вб’ють, принаймні тоді моє життя буде чогось варте, матиму якусь мету, принаймні на щось придамся.
Не бачу, але чую і відчуваю: всміхається, всміхається делікатно, не знаю — чи поблажливо, чи з надією, чи радо, не знаю, не знаю.
— Але Яцкові зателефонуй. Номер той самий.
Тож я піднімаюся з її колін, тягнусь до апарата, кручу номер, є сигнал.
— Прошу доктора Ростанського. Віллеманн на лінії.
І що я запитаю, що йому скажу?
— Слухаю.
— То я, Константи.
— Не маю, не дам, кінець. Не проси, не дзвони і не приходь, — твердо відповідає.
— Але я нічого не хочу, Яцку.
— Не дури.
— Не дурю. Я зав’язав. Кінець.
Мовчимо.
— А що в тебе? — питаю по хвилині.
— Помирають, одне за одним.
Знову мовчимо.
— Є якісь новини про Іґу?
— Поки нема, — кажу тихо. — Але шукаю. Маю людину, котра її знайде, маю контакти в нашій поліції і в німецькій. Знайду її.
— Дякую, Костику.
— Не дякуй.
У слухавці якісь голоси поміж тріском.
— Мушу йти, кличуть.
— Іди. До зустрічі, Яцку.
Слухавку на рогатки, тремчу в своїй оселі, в шоколадному домі, Геля дивиться на мене, добра Геля, люба Геля, зникла зла Геля, котру я ненавидів і котрої боявся, бо ж загалом вона геть не така, як її євгенічний батько. Геть не така.
— І що з ним? — питає.
— Нічого. Працює. Поранені мруть.
Відважний, відважний Яцек, відважний на медичних студіях, відважний корпорант[64], відважний з модною штукою в руках і відважний за операційним столом.
Відважним він був і тоді, коли я насправді хотів його вбити. Коли десь у середині тридцятих років ми стояли з гладкоствольними пістолетами, Яцек мав стріляти перший і демонстративно вистрелив у повітря, а потім повернувся до мене своїми широкими грудьми та всміхнувся мені, перепрошуючи, просячи пробачення, після чого заплющив очі.
Ти справді хотів його вбити, Костику, я добре пам’ятаю, я стояла за тобою і підтримувала твою руку з пістолетом, і ти цілився, щоб його вбити, і вистрелив, і не влучив, Костику. І нині ти думаєш, що схибив зумисне, але це неправда. Ти схибив, бо пістолет був поганий, бо секунданти за згодою сторін зробили похибку на прицілі, ви стрілялися на іподромі шволежерів з відстані тридцять п’ять кроків, пістолети без нарізки і без мушок. Але ти мітив йому в груди, в груди єдиної людини, котру міг і можеш називати другом, ти бачив його лице над чорною трубою ствола, його білий комір сорочки — бо ви не хотіли стрілятися в мундирах, хоч обоє й могли на правах офіцерів.
Але нас ті мундири бридили, обидвох, бо нехіть до мундирів також нас єднала, так, нас усе єднало, і тільки вона, Іґа, нас розділила.
Іґа вас розділила, Іґа нас розділила.
Ти тоді вже був закоханий у Гелю, чи ти був закоханий у Гелю вже тоді? Як то було, не пам’ятаєш, Костику, не пам’ятаю. Але ти все одно вистрелив. Не хотів у нього влучити і не влучив, бо ж не міг я вбити Яцка. Хай буде так, Костику, пам’ятай це собі, як захочеш.
Ти кохав Гелену і знав, що Яцек з Іґою зближуються, і все було в ідеальному порядку, доки ти не побачив, як вони цілуються. Очевидно ж, вони цілувалися й раніше. Але саме тоді ти зрозумів, що Іґа таки вислизає тобі з рук.
Ти не бачиш цього, Костику, але я бачу. Із тіл коханців виростають великі чорні колони, з тієї самої матерії, що темною субстанцією пульсує під шкірою історії і, зустрічаючись сама з собою, заламується готичними стрілчастими арками, поєднується на довше, ніж тривають життя самих коханців, їхні тіла помирають, а колони існують і далі, походжають між ними чорні боги, тільки ж ти не знаєш ні про колони, ні про чорних богів, Костику, то не твоя справа, колони й боги тебе зовсім не обходять. Але я їх бачу, бачу колону, що проростає з твого тіла, і колони з тіл усіх жінок, з котрими ти був, бачу, як вони єднаються склепінням, а на склепінні сидить злий чорний божок.