— Іди, візьми, прошу. То, певно, щось важливе. — У темряві голос Гелі гучить, як ворожба.
Встав, встаю, встав. Зимною квартирою до телефону.
— Алло, — прошепотів у слухавку матовим голосом, підняв слухавку, не світив світло, в темряві, стираю темряву з очей.
— На зв’язку Тридцять Сьомий, — сказав голос Стефана Вітковського, я його пізнав безпомилково.
— Хто?
— Тридцять Сьомий, — повторив Вітковський.
Я щось муркнув у відповідь.
— Прошу сьогодні об одинадцятій прийти у «Зем’янську». Вже відчинено. Точно на одинадцяту.
— Сьогодні? — непритомно запитав я.
— Так, так.
У трубці клацнуло. Я її повісив. Глянув на годинник: четверта ранку. Боже.
Все повернулось до мене, все і нічого. Я пішов спати далі, але вже не заснув, лише втикав у стелю, поки через кілька годин, уранці, до нашого ліжка прибіг Юрчик, увесь вимащений шоколадом.
— Я з’їв! — гордо повідомив він.
Через півгодини все було так, як мало бути, мій єдиний син, перший і останній, моя дружина, я, ковдри, його мордочка та присохлі рештки шоколаду на ній. Жарти, штурханці, лоскіт.
Оце мій перший спогад. Моя мама в таких забавах участі не брала, вона розчісувалася, чесала волосся перед ванною, чеше волосся щіткою з м’якою щетиною, я любив її торкатися, хоч вона й сварилася, якщо заставала мене за тим. Мій батько в картатій піжамі — тепер я знаю, двадцятирічний, тоді я того не знав — і я на подружньому ложі моїх батьків, батько мене лоскоче, я кричу німецькою: «Nein, Vati, hör auf Vati, es reicht, kitzele mich nicht!»[65] — і сміємось обоє, який то може бути рік? Війна ще не розквітла, але птахи вже співали, і на деревах було листя, тож війна вже вибруньковувалась, але я нічого про те не знав, та й мій батько, певно, знав небагато, а з того, що він знав, йому була тільки радість, і він гострив свою важку шаблю, драматично підносив її до стелі, а я дивився на той несиметричний лук із-поза дверей, батько спирає вістря шаблі на сидіння табуретки, точило ковзає з мокрим скреготом — від середини леза вниз, вниз, вниз, а потім батько озирає вістря на тлі вікна.
А зараз я, мій перший і останній син та Геля, холодна квартира, шоколадні мури й тепло під ковдрами, і за хвилю все так, як і має бути, немає війни, немає програного життя, життя з чужої ласки, немає непотрібного підпоручника, котрий ніколи не стріляв у ворога, зате замордував чоловіка і ножиком видовбав йому око. Немає.
І ми лоскочемось і сміємося з Юрчиком, але я все задаюся питанням: яким дивом мені це вдається? Яким чином, якими силами та сама рука, що вийняла око Каєтану Тумановичу, зараз рухається тонкою шкірою, худими ребрами мого сина, а він аж корчиться від сміху, а Туманович корчився від болю, який не має назви.
Хто вийняв око Каєтану Тумановичу, Костоньку, то був ти чи хтось інший, Костоньку?
А потім сніданок, хліб із залишками масла і кава. Дивлюся на них знову. На Гелю, на Юрчика. Я вже інша людина. Не така.
Потім виходжу, до «Зем’янської».
А проте таки не до «Зем’янської».
Вийшов із шоколадного дому перед десятою, хотів бути в «Земянській» завчасу, а то ж чотири кілометри пішки. Ішов Маршалковською, кам’яниці як стояли, так і стоять, хтось латає хідники, хтось вставляє у вікна сліпий дикт.
Охоплений ірраціональним страхом перед тим, що Інженер може побачити мене з вікна, проминув площу Спасителя і йшов далі, і, на Бога, в котрого не вірю, і, на всіх богів, що в них я також не вірю, звик я, звик до цієї варшавської вулиці — нової, іншої, вулиці, що постала після краху всього іншого.
Два тижні — і я звик. Що не побачу вже зелених мундирів та круглих шволежерських шапок і тих чудових гнідих і білих шволежерських коників, за тим я навіть не жалкував, хоча сірі швабські мундири й мотоцикли я ненавиджу трохи більше, проте на цій вулиці їх аж так багато не видно.
І до всього іншого звик. До перемеленого міста, перемелених людей, дещо посірілих, до оголошень на стінах і парканах, до сліпих вікон, і торгівців усім, і до зими в жовтні, зими, що ніколи не скінчиться, і Bekanntmachungen[66] на стінах.
Люди дивні. Молоді ходять ніби прибиті — для тих, кому років надцять-двадцять, завалився цілий світ. Але решта — старі пережили росіян, німців, одну невелику революцію, одну війну, пережили ендеків та соціалістів, травневий замах і Пілсудського, кризу і все, тому що їм зараз ті німці?.. За Безелера не було ж погано, можна було жити. Порядок був. І зараз переживемо. Нємци ж культурний народ, так, почув Константи, сказав хтось російською.