Ну а що жидки бояться, то вони слушно бояться, ці жидки, жидівочки та їхні жиденята ще сумуватимуть за нашими студентськими погромами.
Я проминув Пруденціал, зараз геть недоречний у своїй американській, фалічній пишноті, після поразки тих, хто його будував.
Ти не знаєш, Константи, скільки ще поразок попереду буде у вас, котрі збудували той Пруденціал, бо ти ж також його будував, усі його будували, це тоненька шкаралупка цивілізованої польськості на товстому, тупому тілі мужицького слов’янства. Тіло знало, що ви ним гордуєте, і ненавиділо вас за ту погорду, тим більше що знало — воно гідне тієї погорди. І то ви все програли, а не те ненависне тіло, ненависному тілу ваша поразка у війні з німцями була люба, тому що вам, панове, та війнушка була не потрібна. А найдивніше було тим тканинам, що поміж тілом і вами, котрі вже пристали до вас, але вони ще не ви, хоча вже й не вони, до тіла вони вже не повернуться, а ви гордуєте ними так само, ніби вони досі підстеляють собі чоботи соломою, то куди їм іще йти, до німців? Підуть до німців; як буде треба, то й до самого чорта підуть.
А на Мазовецькій, на якій я бачив, як Тувім тягнув Веняву[67] із «Зем’янської» до «Під Горобцем», щоб його з ним бачило якнайбільше людей, на Мазовецькій, котрою належало походжати в доброму товаристві, на Мазовецькій, де Константи Віллеманн франтував, бавлячись тростиною, де був супутником артистів, допущеним через Ярослава, через якусь його таємничу силу міжлюдського зв’язку до контактів із найпершими, на заздрість тих уже справжніх митців і творців, наділених, на противагу мені, тим чи іншим талантом, проте їх там угору не запрошували, а мене запрошували. Не завжди і не щоразу, але запрошували.
Ну, але я таки мав опельок із брезентовим дахом, був пристойним і заможним молодиком із німецьких сілезьких графів, мав гарний костюм, танцював як диявол, був підпоручником уланів резерву з чудового, хоч і провінційного полку, грав у теніс, знав різні мови і, звичайно, пасував до того світу, в якому вони себе хотіли бачити.
Тому мене щиро ненавиділи всі ті поети й поетки, художники та митці другої ліги, другого сорту, не такі вже й неіснуючі, вже такі, що присутні в цьому світі, що пишуть, публікують написане тут і там, від Prosto z Mostu до Wiadomości, їх хвалять або ганять, вони живуть, вони є.
Але як вони живуть, убого, в єдиному пальтечку, в зачовганих, незграбних піджаках, шерсть на колінах і ліктях протерта чи не до прозорості, так живуть, а які вже там авта! Які там подорожі до Відня чи Мілана. Коли їдуть до Парижа, то там гніздяться в якихось закапелках із робітничою хробачнею з Болгарії та Румунії, на готелі, в яких я сплю, в яких спав я з подібними до мене, вони навіть не дивляться.
А ті, що не вбогі, як той молодий віленський товариш Івашкевича, що любив комуністів, його прізвища я не пригадую[68], той, із квадратною щелепою, поет на повній ставці, втомлений, виснажений роботою, відчуває, як талант витікає йому крізь пальці, спрацьовані місячними рапортами та запитами, той, хоча й має добрий костюм (але автівки, вочевидь, не має), іще бідніший, ніж усі ті, котрі часом навіть голодують, бо не має навіть власної гідності, він ненавидить таких, як я, ще дужче.
Ти добре пам’ятаєш його прізвище, Костику, добре пам’ятаєш, Ярослав його любив, добре знаєш, тільки вдаєш, що забув, сам перед собою вдаєш, а нащо тобі зараз цей театр?
Добре, знаю нащо. Він був поетом, а ти був просто людиною, котра мала місячний дохід, походження і машину.
Він був і буде поетом, а ти, Костику, де твій будинок і машина?
Тож вони гордували мною, Яцком, нашими дружинами, костюмами й автівками, гордували тими, від кого хотіли ласки, дорікали Ярославові тим, що він пускав нас до кола «Зем’янської», а потім усе частіше в «IPS» або в «SIM»[69] з на Крульовській, ми навіть не мали купувати в них ту ласку, не мали ставити їм обіди, бо вони навіть не хотіли собі безпосередньо наших грошей, їм не потрібні були мої чеки чи рантьєрські прибутки Яцка, хотіли просто спілкування з нами.
А зараз я прийшов сюди, в «Зем’янську», а проте не в «Зем’янську». Не було жодного знайомого обличчя. За столиком угорі сидів якийсь обшарпанець і сьорбав суп, річ немислима не те що перед війною, а навіть перед капітуляцією — щоб зі столика під намальованою на стіні філіжанкою кельнер не вигнав випадкового гостя. А той навіть на варшав’янина не схожий, хіба на якогось приїжджого зайду. І на нього звертались розлючені, обурені погляди, але то було ніщо порівняно з тим, що ще два з хвостиком тижні тому найдужчий із кельнерів спустив би того порушника зі сходів, а тоді й геть викинув би з кав’ярні, давши наостанок копняка під зад.
68
Можливо, мається на увазі поет-соціаліст Вітольд Вандурський. 1936 року він емігрував до СРСР, політиці якого симпатизував, а 1937-го був розстріляний як «буржуазний націоналіст».
69
«Instytut Propagandy Sztuki» та «Sztuka і Moda» відповідно — культові кав'ярні Варшави 1930-х років, які (що видно вже з назв) ставили собі за призначення пропаганду мистецтва.