Я сів за порожній столик.
— Мої шанування, вельможний пане, — сказав кельнер, кланяючись мені до пояса, ніби я щонайменше Радзивілл. — Нарешті якесь знайоме і шляхетне обличчя, вельможний пане.
Я вдячно й поважно вклонився у відповідь.
— Є кава?
— Паскудна, але є.
— Горілка?
Той кивнув.
— Тоді півчорної та придорожню[70].
— Момент.
Я дістав газету, що висіла на стіні на дерев’яному прихваті. Новий «Кур’єр Варшавський», номер п’ятий. Уже п’ятий! Чотири пройшли повз мене. Переглядаю, гортаю скромні сторінки, кілька статей, невеличка мапа, десятки оголошень, колег підхорунжого Касперського Іґнація просимо будь-які звістки про долю сина переказати батькам, номер будинку вулиця телефон.
І нічого.
Тільки на другій сторінці заголовок: «Жахливе вбивство на вулиці Лєшно!» Нападник жидівського походження по-звірячому вбиває львів’янина Тумановича, попередньо осліпивши того за допомогою ножа, чи не для того, аби він розповів, де ховає гроші.
Чому жидівського?..
Думай, Костику, думай. Тебе не могли сприйняти за поляка, ти говорив німецькою. Ну?..
Мене не могли сприйняти за поляка, я говорив німецькою. Не могли написати, що то німець чи хтось німецького походження. А якщо не німець і не поляк, але говорить німецькою, то жид. Ну бо точно не швейцарець.
І добре. Зрештою, одне пишуть, а німця шукають. Напевне. Зрештою, де б то зараз шукали, в такому хаосі. Не шукають. Нічого боятися.
Нічого боятися. Тільки ж я до чортиків боюся, чому боюся, чому. Нічого боятися. А все ж.
Я посидів так іще трохи в дивному відчутті буття ніде, у світі, якого немає, у великому поміж.
Випив горілки, посьорбав гидкої кави. Устав, щоб повісити газету на місце. Знову розгледівся кав’ярнею. Профан, котрий загиджував своїм супом столик нагорі, вже зник. Столик, котрий пам’ятає лікті Веняви і Тувіма, спорожнів, я за нього не сяду. За іншими столиками, внизу, сидять уже інші гості, на котрих кельнер дивиться дещо доброзичливіше: вони дивно вдягнені, прийшла туристична мода, я це ще раніше на вулиці помітив, але звалив усе на те, що кожен одягається як може, аби тепліше. Але тут бачу, що це, вочевидь, свідомий вибір гардеробу. Гірські черевики з підківками. Лижні шапки, анораки. Пумпи й картаті шкарпетки, навіть два наплічники звисають із крісел.
Я сперся на шинквас, попросив ще одну чарку. Кельнер негайно налив і відразу зауважив, що я не повертаюся до столика, ніби чогось від нього хочу.
— А скажіть, пане, — запитав я, — чого вони всі так повбиралися, ніби йдуть на Татри в похід?
Той знизав плечима.
— Така мода, окупаційна. Ніби от-от — і всі вирушать на Угорщину. Гляньте, пане, отой навіть шалика не зняв. Ще трохи, і лижі мені під стіною ставити почнуть.
— А вони не бояться, що їх заарештують?..
— Та, мабуть, ні. Німці сюди не зазирають. Для німців буде, мабуть, «Адрія» зарезервована, коли відкриється. А може, й уже відкрилася, не знаю.
— Та ви що? — ввічливо здивувався я і, ще хвилину постоявши біля шинкваса, повернувся до столика, і, щойно за нього сів, відчинилися двері, крізь які ввійшов Вітковський. Шкіряна куртка, галіфе з кирзовими чоботами, англійська шерстяна краватка в горошок, картуз. Він привертав до себе увагу навіть на тлі туристів за столиками.
І при цьому вже від порога поводився дуже дивно: став у дверях та обводив цілу залу проникливим поглядом, наче перевіряв, обмацував усіх присутніх. Отак хвилину стояв, не змінюючи пози, а правицю недвозначно тримав у кишені шкіряної куртки, рука в ній лежала не вільно, а була напружена, відведений від тулуба лікоть ясно сигналізував: у мене в кишені зброя! Може, там і була зброя, може, навіть мій браунінг був, але мені радше здається, що то був театр.
І раптово, так само як увійшов, — розслабився. Округле лице розпливлося в усмішці, він зняв шапку, залунало гучне «доброго дня!», домислена зброя солодко заснула в кишені, ненароджена, а може, й геть уявна.
Я не відповідав, усе ще здивований театральною поведінкою Інженера. Пробігся поглядом обличчями інших гостей кав’ярні, котра тепер була «Зем’янською» хіба за назвою: вони були в екстазі! І так досконало пасувала до їхніх туристичних одностроїв — і при всьому патріотичних, у тому-то й річ! — та показушна клоунада, ковбойські жести, ті галіфе й кирзові чоботи.
70
Маленька порція дуже міцної кави, приблизно тотожна еспресо, і горілка — стандартне замовлення в довоєнних варшавських ресторанах. Однак Константи замовляє напій під назвою