Тим часом Вітковський був уже біля мого столика.
— Доброго дня, — повторив. — Добре, що ви вже тут.
Він сів, а кельнер без жодних питань подав йому каву і — що цікаво! — коньяк.
— Для мого приятеля те саме, — наказав він так, ніби я був зголоднілою панянкою, котру ведуть до цукерні, напихають тістечками, а хвилиною пізніше їбуть у брудній кімнатці з погодинною оплатою, поки дівчинка ще пам’ятає солодкий смак фаршированих макароників[71] від Гербачевського.
— Я для вас маю документи.
Ніби у фокусі, на столі з’явилось довоєнне посвідчення особи.
— На прізвище Махура. Махура Ян. Мешкаєте у Варшаві, безробітний. Візьміть.
Я взяв. Кельнер приніс мені коньяк і півчорної.
— Звідки у вас моє фото?.. — здивувався я.
Вітковський тільки махнув рукою.
— Дайте, — сказав він. Я віддав документ, а Інженер, на мій превеликий подив, знову заховав його до шкіряної кишені. Я понюхав коньяк. Добрий, мабуть, «Мартелл».
— «Мартелл»? — люб’язно поцікавився я.
Інженер глянув на мене без особливої поваги. Я вирішив повернутися до теми документів.
— Але ж мені таки потрібні будуть ті документи, правда ж? — трохи несміливо поцікавився я.
— Правда. Але ще не зараз. Зараз я для вас маю кращий варіант, значно кращий. Маєте піти на Фредра, 6, кам’яниця Вавельберґа. Знаєте, де це?
На «ви». Тобто він до мене поваги не втратив. Шанує мене. Шанує.
— Знаю. Банк «Західний».
— Отож. Чудово. Там є Німецький клуб, підете в нього і запишетесь німцем. Навіть поверніться до батькового прізвища, чом би й ні. Константин Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец.
Я завмер при столику, з келишком на півдорозі до вуст. У носі крутив аромат коньяку, а я все не міг здобутись на голос, вникнути в те, що мені казав Інженер — і що то, власне, було: прохання, порада, наказ?.. — вникнути в те, що він сказав, зміст іще не встиг розійтися свідомою частиною моїх розбурханих думок, але вже зміг мене паралізувати.
Костику, Костику, навіщо б тобі це робити?
— Другою, фальшивою особою ви зможете користуватися на власний розсуд, бо вона може вам знадобитися. Але найбільше ви потрібні організації в ролі німця. Також, у свою чергу, ви повинні скласти присягу.
— Інженере, але я не хочу бути німцем! Я поляк! — жалібно заскімлив я. — Польськість мені дорого обійшлася, я воював за польськість, я не можу тепер стати німцем, та ще й із моїм прізвищем!..
Вітковський тепло всміхнувся.
— Ну, але має бути під справжнім прізвищем. Ви будете нашими очима в них, нашим контактом, чи не найважливішим посередником нашої організації, чи не найпотрібнішим. Ми вас потребуємо не як якогось там німця, а як Штрахвіца.
— Я Віллеманн! — вигукнув я. Тоді роззирнувся залою, сам злякавшись того крику. Кельнер допитливо дивився на мене. А Вітковський знай тепло всміхався, ніби те, що станеться, давно вже було вирішено, а зараз йому треба тільки перечекати мої жалі та коники.
— Але ще сьогодні станете Штрахвіцем. І я дуже прошу не уявляти собі, що ми будемо розпускати якісь плітки. Те, що ви стали нашим агентом, буде зберігатись у щонайбільшій таємниці, тож вам доведеться покірно зносити всі товариські кляузи.
— Моя дружина цього не знесе, — заскиглив я.
Вітковський хвилю повагався, його круглим лицем промайнуло кілька суперечливих гримас, спершу холод і байдужість, а тоді зненацька — поступливість і добросердість. Він широко розвів руки.
— Дружині можете сказати. — Знов усміхнувся. — Зробимо один виняток. Я знаю вашого тестя, жінка з такої родини заслуговує на повагу.
— Інженере, вона ж не повірить.
— Ну то я їй сам скажу. Не маю жодних сумнівів, що вона зможе тримати таємницю. Тільки знаєте що, пане, тут маємо зіграти певну комедію.
Я затремтів.
— Так. Бо, розумієте, як станете Reichsdeutsch, то кожен легко повірить, із вашим походженням…
Він казав легко, ніби незначущі речі, а проте я знав, відчував, як він мене перевіряє, його цікавила моя реакція на ці слова, і він, мабуть, побачив у мені те, що виглядав, бо я таки виразно здригнувся. Він усміхнувся і повів далі:
— Так, у це кожен повірить. Але ваша дружина таки не дуже зійде за німкеню. А якщо німкені з неї не вийде, то і з нею-полькою зостатися теж не можете. Тому ви повинні розлучитися. Звісно, тільки напоказ. Час від часу будуть можливі навіть якісь таємні зустрічі.
Я вже не був спроможний щось на те відповісти. Бо як?
Протестувати, Костику, стояти на своєму, на своїй ідентичності, на собі самому, на своїй ідентичності, так тяжко вибудуваній, вибореній. Спробуй, любий хлопче, спробуй.
71
Закуска чи десерт — великі трубочки або мушлі начиняють фаршем, солодким кремом або джемом і подають холодними.