— А тепер іди, куди маєш, — каже потім, коли ми вже лежимо, вкриті ковдрою.
— Ми ніколи ще не кохалися так часто, як зараз, — відповів я. — Ото вчора вночі, тепер знову.
— Я ніколи не кохалася так, як зараз, Константи. Ось тому. А зараз іди, візьми документи, вони в кабінеті, у нижній шухлядці письмового столу, візьми документи і йди.
Я цілую її, її язик прослизає крізь мої вуста, як вісник жадання, і, може, я б і хотів, може, був би готовий поєднатися з нею ще раз, але Геля делікатно мене відштовхує, зі сміхом, цілує, але відпихає.
— Йди, йди, нічого чекати, йди, Константи.
І я напхав теку паперами, шкільні свідоцтва, папери з армії, все, вдягнувся і пішов, я думав про те, що востаннє оце йду вулицями Варшави як офіційний поляк, але мені й так ніхто особливо не кланявся, тож я зайшов ще на каву до «Лярделлі»[72], сів під пальмою та випив півчорної, але навіть не зустрів нікого знайомого, тому, випивши, рушив далі.
Чого шукаєш, Костику, чого ти тут шукаєш у своєму твідовому костюмчику, з мордою, побитою тим, кого ти знищив?
А може, я сама себе маю запитати, чому я постійно з тобою, чому йду за тобою, чому тебе ніяк не покину?
Чи могла б я тебе покинути, Костику?
Не могла б.
На Маршалковській заскочив на запряжений плюгавою шкапою віз, вільне було тільки стояче місце, тверді лавки при бортах воза були зайняті всі до одної. Я міг би, мабуть, сказати якійсь сільській бабі, що моє тіло куди більше заслуговує сидіти на лавці, ніж її кошик з яйцями, але не мав настрою на авантюри з хлопством, тому мовчав і тільки похитувався, коли віз підскакував на вибоїнах.
Я пригадав собі, що мені нагадує ця стояча подорож на кінній бричці: дереворити часів французької революції, які зображали везених на ешафот.
Я вийшов на кінці дороги, перейшов Саксонський сад, пустив скупу сльозу над залишками Літнього театру, з яким було пов’язано стільки чудових спогадів, стільки жінок! Вийшов на Фредра і став перед банком жида Вавельберґа, котрий, здається, брав участь у січневому повстанні. А в тій кам’яниці — Німецький клуб.
Увійшов. Гадки не мав, куди далі йти, але, відчинивши двері, дізнався.
Коридор уже був повнісінький. Повний кандидатів у німці, як я відразу збагнув.
Товариство вельми строкате, цілий тобі зріз сучасності, чимало їх товклося біля дверей, із яких іще не зняли двомовного напису.
Двері прочинились, і крізь них до почекальні клубу влилося кілька осіб різної статі та статусу.
Я став при стіні, вирішив озброїтися незламною, залізною терплячістю й чекати скільки потрібно.
Польща бажає цього від мене, Польща цього від мене хоче.
На присутній натовп я дивився з погордою: ото зрадники, конформісти, жалюгідні створіння, що в їхніх жилах, мабуть, і краплі німецької крові немає, а прийшли сюди так само, як прийшли б до кожного, хто сильніший від них. Лайдацтво. Звіринець. Лацюги справжні, й лацюги міські, інтелігентні, у костюмах, але все одно лацюги.
Двері знову відчинились, і з них вийшов розбурханий джентльмен, котрий дуже кострубатою німецькою гукав, що знає когось із оточення самого Гіммлера і має намір звертатися просто до нього, бо те, що тут відбувається, — воістину ганебно!
Це він додав уже польською.
А за ним я побачив свою матір.
Я затремтів.
Як же вона змінилась! Індіанський вождь Біла Вірлиця вже не сиділа в кріслі, вкрита вельоном сивого волосся, волосся тісно сплетене в тоненьку косу, згорнуту на потилиці зграбною ґулькою. Лице те саме, старече, старечі долоні, але вдягнена в щось, що було ніби жіночим мундиром із темно-зеленого сукна, позбавленим знаків розрізнення та відзнак.
І вона теж мене побачила, всміхнулася, махнула мені долонею, і натовп розступився, ніби море перед волею Мойсея, хоча в цьому контексті, мабуть, варто було б уникати жидівських порівнянь, і я ввійшов, і став перед ними.
То було щось на кшталт комісії, котра приймала, як я швидко зорієнтувався, писемні подання про визнання німецькості зголошених мешканців Варшави. За столом сиділо двоє цивільних, котрих я, може, навіть колись і знав, бо їхні лиця мені видалися знайомими, сидів чоловік у мундирі невідомого для мене походження, але з моноклем в оці — той монокль погано гармоніював із неохайною стрижкою та недбало виголеним лицем. І сиділа моя матінка, ніби Катажину Віллеманн прикликали для оцінки німецькості мешканців Варшави.
72
Відома варшавська цукерня Яна Якуба (Джованні Джакомо) Лярделлі, швейцарського італійця, котра славилась мануфактурним шоколадом.