— Das ist mein Sohn[73], — просто сказала моя мати.
А твоя погорда до того тлуму, що товчеться під дверима, розпадається тут у пух і прах, так само щезає і твоя певність, що саме це належить зробити — для Польщі.
Якщо вже Біла Вірлиця теж тут, у цьому зеленому мундирі без знаків розрізнення, то це означає, що Польщі вже просто-напросто немає.
Твоя мама була для тебе Польщею, Костоньку. Може, вона й узагалі була Польщею, не тільки для тебе, може, то в ній Польща зосередилась і здобула найповніше вираження.
Я став перед ними.
Мати сердечно мені всміхнулася. Я не пам’ятаю цієї усмішки.
— Я рада, що ти прийшов, — сказала польською. — Але то було не конче, я вже залагодила з тобою всі формальності. Актуальна політична ситуація видається мені в певному сенсі тріумфом передньоєвропейського субстрату над арійськими зайдами, розумієш? Ти знаєш теорію Зіґмунда Файста, правда ж?
Звісно, не знаю, не розумію, навіть не слухаю, бо знову, знову, як то так, як ти владнала за мене формальності, навіть не запитавши мене, а якби я хотів зостатись поляком, бо я ж хочу бути поляком, що тоді?
Чеки, чеки, лагідні чеки, чеки милосердні, чеки матусині, опель олімпія, шоколадний дім, смокінги, зустрічі, літаком до Венеції, все.
— Підпиши тут, будь ласка.
Документ німецькою, його мені підсуває матусина кощава долоня, Deutsches Reich, Kennkarte, орел точно такий, як на мундирах, посередині Константи Міхаель Едуард Віллеманн і фото Константи — те саме, що й у польському паспорті, віддруковане у двох місцях.
— Тут залиш відбитки пальців. — Мама тут узагалі без жодних турбот розмовляє польською, але чому говорить польською, ми ж могли б говорити німецькою, а вона таки говорить польською.
Підсуває мені пуделко з тушшю, залишаю відбитки великого і вказівного пальців обох рук, не обзиваючись ні словом. Мати складає документ навпіл і подає мені з променистою усмішкою.
— Ich begrüße Sie in den Reihen des deutsche Volkes, Herr Willemann[74].
А ти нічого не розумієш і все дозволяєш із собою робити, Костоньку. Ти дивишся на значок, причеплений до лацкана жакета твоєї матінки. NS-Frauenschaft. Нічого не розумієш.
А я тобі не скажу, що для неї це все дуже просто. Я дозволю тобі думати про те, якщо хочеш, ти будеш підозрювати власну матір у підлості, у ницих мотивах, у страху, потім воюватимеш із тими думками так, як лише зможеш, іншими думками — а може, й вона теж робить це на чиюсь намову, як і ти, так само.
Вона просто зробила те, що хотіла.
Така вже твоя матінка, Костику, ти ніколи її не знав. Коли ви приїхали до Варшави, а вона замкнулася в порожнечі власної кімнати, до котрої могли заходити лише ти і Стах, ти приходив до неї по чеки, а Стах на багатогодинні аудієнції, на котрих вона говорила, він слухав, тому він іще тоді знав її куди краще, ніж ти будь-коли знатимеш.
То чому ж вона тепер стала німкенею?
З єдиної причини: бо саме так вирішила, таке рішення прийняла одного ранку. Час слов’янськості добіг кінця, прийшов час знову стати германкою. Так само як колись вирішила, що стане полячкою, замкнена в рибницькій божевільні, вирішила стати полькою, бо польськість для неї була абсолютним переступом. Так само вирішила зробити поляком свого лікаря, молодого психіатра фон Конечного, щоб ще помножити той переступ, а позаяк була скерованою на лікування божевільною, не маючи для того інших засобів, зробила це за допомогою свого тіла.
А я була тоді з ним, із фон Конечним, я пам’ятаю його шаленство. Пам’ятаю його чорні ночі, чорні ночі молодого психіатра: молода дружина в ліжку з немовлятком і його чорні ночі. Дружина з дитям потім виїде до Берліна, дитя потім загине під Камбре, ото й увесь сенс його життя, викинутого в грязюку, батькова зрада, німці, війна, осколок, кінець, хробаки. А поки Мартін, котрий потім загине під Камбре, іще маленький, його батько сидить за столом, кіптюжить нафтова лампа, а він знай сидить і дивиться. Лінія, котру шнапс прокреслює на стіні пляшки, з кожним келишком опускається ближче до дна. Горілка намагається забити спогади про тіло своєї пацієнтки. Потім він сповідається ксьондзу, потім сповідається другові, а тіло молодої Віллеманн прослизнуло в його мозок крізь очі, крізь долоні, крізь уста, якими він її спізнав, і через член, котрий знагла зовсім перестав жадати молоду вродливу дружину, він жадає тільки вісімнадцятирічну пацієнтку, аж нарешті тіло перемагає.