Але штурмфюрер Меркель — дурень, він того не знає, хоч, може, він просто чоловік, може, саме тому він цього не знає і тому забріхує маленьку бідну Бернадетт, бреше їй, що не має дружини, що не працює в ґестапо, бо не вірить у її кохання, не знає, що так само вона б кохала його з дружиною, з ґестапівським ідентифікаційним жетоном у кишені та з пістолетом, який він завжди залишає вдома чи в письмовому столі, коли планує сходини зі своєю маленькою Бернадетт, її ясно-блакитні очі сяють крізь ніч біля його лиця.
І тому штурмфюреру Меркелю потрібні гроші на подарунки, котрих зовсім не бажає його маленька телефоністка Бернадетт.
І тому штурмфюрер Меркель зараз мовчить, пильно дивлячись на цього дивного ставного чоловіка в гарному костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені і з непомильною віденською німецькою, з лицем, на якому штурмфюрер прочитує впевненість у собі, але також схильність до компромісів і брак педантичності. А штурмфюрер Меркель вірив в обличчя, вірив у таємний алфавіт пропорцій очей, носів, вуст.
Ти того всього не знаєш, Костоньку, а проте якось знаєш.
— Die Liebe hat Ihren Preis, Herr Willemann[86], — каже штурмфюрер Меркель.
Та вже розумію. Ну так, чому, яким дивом я не подумав про те раніше? Із усмішкою погоджуюсь. Так, має свою ціну, і всі ми її сплачуємо, так чи інакше, das ist unabwendbar[87].
— Ja, also wieviel?..[88] — усміхнено запитую.
А штурмфюрер Меркель гарячково лічить, розважає, щоб не загнути, а тим паче не хотілося б продешевити, нарешті каже підсумок, прошу дуже.
— Zwei tausend Dollar müssten reichen[89].
І щойно зараз починає міркувати: чи зможе виконати це прохання? Навіть якби половину того, що візьме на лапу, послав далі, вище, чи зможе? Не хотів би ошукати цього милого варшавського німця зі щелепою, наче вирізьбленою ножем, із блідо-блакитними очима, котрі нагадують йому очі Бернадетт. Тому він обіцяє собі, що навіть якби три чверті хабара мало піти далі — одначе виконає це прохання.
Проте обіцяємо ми за надіями, а чинимо за можливостями[90]. Це написав якийсь французький принц, котрий уже триста літ як мертвий, але що з того, коли він розумів вас, люди першої половини двадцятого століття, краще, ніж ви самі себе розумієте.
— Wird gemacht[91], — каже мій чудовий, коханий Костусь і встає з рішучістю військового, встає, не провадячи далі непотрібну розмову, якщо вже все потрібне сказано.
Штурмфюрер Меркель нараз підводиться, люб’язно прощаються, потискають руки.
Коли Константи уже стоїть у дверях, штурмфюрер здіймає руку в Deutscher Gruß[92], напруженому, ніби ерекція.
І що ж я зараз маю робити, думає Константи, думаю, що маю робити, чи не стане це черговою ланкою в моєму ланцюзі зради, не забути, не забути, ким я справді є, на Бога, адже німця я вдаю щойно кільканадцять годин, а вже боюся, що забуду, ким я є, чергова ланка, ланцюг.
А що ж таке зрада, аби зрадити когось чи щось, окрім себе самого, нам треба насамперед повірити, що існує ще хтось поза нами самими, а в це повірити навіть складніше, ніж повірити в Бога, бо так гнітить і вражає самотність людська, самотність кожна, самотність пустельника, самотність матері п’ятьох дітей, самотність оточеного друзями бонвівана і солдата в окопі.
Хто це думає? Це я думаю чи ти, Костоньку? Радше я, але ж і ми з тобою поєднані, сильніше, ніж ти будь-коли зможеш поєднатися з якоюсь іншою жінкою, тому ти теж трохи про це думаєш, хіба ні?
Підношу руку у вітанні, як підносяться стволи зенітної гармати.
— Heil Hitler, — кажу, надавши, проте, голосу певного відтінку сарказму, та й, зрештою, ми тут щойно вмовились про хабар, у таких умовах важко зіґувати серйозно.
І цей милий ґестапівець, здається, усе розуміє, бо, сідаючи, зиркає на мене.
Я виходжу у Варшаву, уже двічі не мою.
З дому я зателефоную до Яцка з добрими новинами, тож повертаюсь додому, повертаюсь неквапливо і вже по-іншому йду вулицею, інакше переходжу Пулавську, інакше.
А в дорозі мені ще захотілося перекусити, у квартирі нічого немає, у крамниці-кав'ярні зачинено, тому йду до «Лярделлі», навіть гак накину.
Усередині кругло і пальмово, ніби жодної війни немає, люди сидять собі за столиками, перемовляються, сьорбають каву. І так увесь час: ніби війни й зовсім немає, варто тільки зійти з вулиці.
90
Тут неточна цитата з Франсуа де Лярошфуко, котра в оригіналі закінчується фразою «чинимо за страхами».