Тому він лежить, занурений у меланхолію, а ти його гроші, частину його грошей, але таки його гроші, всуваєш у лапу кельнера, тобто бидлу в лапу, хоча таки людині, ти питаєш про таку собі Рохацевич, ти ж не будеш йому звірятися, але він не може знати, що ти не німець, адже ти тут не німець, тому просто посилаєш йому сигнали, натяки, з яких видно, що ти не німець, але тільки конспірація організація мізків інсемінація і сунеш двісті злотих у правицю людині, але бидлу, і кельнер щось шепоче одному, другому і третьому, зноситься хвиля шепотів, виливається з «Мавриція», хвиля шепотів пливе далі, ти губиш її з поля зору, кельнер радить зачекати і наливає ще придорожню за рахунок закладу, подає хліб та сир, і я п’ю горілку, їм і чекаю.
Через кілька годин хвиля шепотів повертається і розбивається об берег: з’являється худа, вельми жіночна баба з довгим носом, зодягнена скромно, але видно, що багато, схожа на потужну аристократку, не таку липову, яких повно, але потужну, старі роди, культурні та виплекані люди, людські ферми, князівство ґедимінське, судячи з прізвища, але може, й ні, може, руське, може, Рюрик та інші нормани, Курцевичі, Четвертинці, Воронецькі, Жижевські та інші такі, то чому б не Рохацевичі, тож вона з’являється, без питань сідає за мій столик, ніжка на ніжку, і питає пароль, а я ж їй жодного пароля не скажу, бо мені Інженер ні про які паролі не казав.
Але знаю, що тут викручуватися мені зовсім не допоможе. Тому шепочу їй на вухо: я з організації, від Інженера, жодного паролю мені не давали, мій криптонім — П’ятдесят Шість…
Рохацевич на частку секунди ясніє, аж одразу знову похмурніє її лице.
— Може, П’ятдесят Сім?.. — запитує.
Стискаю зуби, бо що ж, чи маю сказати, що й сам не знаю? Так буде найкраще. Жодної брехні. Учора мене приведено до присяги. Інженер сказав мені два криптоніми. Спершу сказав, що я П’ятдесят Шість. Але потім звернувся до мене П’ятдесят Сім. Нічого пояснювати не захотів.
Рохацевич киває, сприкрена, ну так, так, такий він ото є, на жаль, так із ним усе і є.
Нарешті вирішує, різко, ривком.
— Вірю вам. — І розпроменілася усмішкою.
А я дивлюся на неї пожадливо, хоч те пожадання невідь-звідки взялось, але так, дивлюсь на неї пожадливо.
А ти дивишся на неї пожадливо, хоч і не відаєш, звідки те пожадання з’явилось, але так на неї дивишся, бо так дивишся на всіх жінок, бо не вмієш інакше на жінок дивитись, окрім як пожадливо, бо від кожної хотів би доказ того, що вона має тебе за чоловіка, бо ти сам цього не певен, можеш за це подякувати матінці, Костоньку.
Тож ти дивишся на неї пожадливо, але знаєш, Костоньку, знаєш, що вона для тебе цілком недоступна, і то не тому, що вона геть недоступна ні для кого, ні, недоступна для тебе, не всунеш їй, бо вона не дозволить, бо поза досяжністю, Костоньку, і мови бути не може.
Є в ній щось, чого ти не знаєш і не розумієш, щось, що ти передвідчуваєш і передбачаєш, внутрішня міць, зібраність, сила, щось чарівне і відстрашливе водночас, щось, чого ти не бачив раніше.
І раптом, замість бути в кав’ярні «У Мавриція», йдете з панною Рохацевич до її квартири, ти заплатив, ви йдете, а потім панна Рохацевич дає тобі течку з грошима, ти ж по неї приїхав, переходить із тобою на «ти», усі кажуть мені «Дзідзя», радить, що цього краще не загубити, ви самі в її квартирі, savoir-vivre[94] того не дозволяє, ти заприсягнувся, що жодних жінок, тільки Геля, Гелюня, коли ви розмовляєте, ти багато говориш про Гелю, кажеш «моя дружина Гелена», а все ж тебе вабить те, що Рохацевич запросила тебе до свого помешкання так, ніби ти жінка, ніби ти їй геть не загрожуєш, ніби в тебе між ногами немає хуя, з котрим ти щиро приятелюєш, і Рохацевич розстеляє тобі ліжко в гостьовій кімнаті, а потім ти цілу ніч чекаєш, чи вона прийде, але знаєш, що не прийде, і вона не приходить, а ти так і чекаєш, дурню, чекаєш і знаєш, що вона прогнала б тебе, якби ти до неї пішов, прогнала б зі сміхом, а не з обуренням, сміх тисячократно гірший, ніж обурення.
Чого ти не знаєш, чого ти не чуєш, то це сліз Дзідзі Рохацевич, сліз жінки, котра нікого не боїться, котра зі спортивного інтересу крутилася санітаркою по закапелках усіх фронтів у Польщі, зі спортивного інтересу бавиться в краківське liberum conspiro, вона відважніша, ніж чоловіки, у ній більше рішучості, вона певна своєї доброї крові, певна того, що варта, вона балканськими шляхами так само ходитиме, як до війни каталась на лижах і водила свого іспано-свіза, потужного, як допотопна бестія, ніби мастодонта об’їжджала, так водила вона свого дванадцятициліндрового іспано-свіза, кожне його колесо, вкрите блискучим, як сльоза, болотником, аж нарешті викрадуть Дзідзю балканські бандити, то буде рік десь так сорок третій, викраде її мальовнича банда, що складається з кількох сербів та одного боснійського мусульманина, під орудою угорця, тож вони викрадуть Дзідзю, їй заклинить пістолет, і вона, перш ніж зможе пересмикнути затвор, буде вже в їхній владі.