Але ні, я не хочу жодної Франції, маю свою теку з грішми, мушу її віддати, війна просто тут, тут я воюватиму, тут відбудеться моя війна і тут, якщо треба, закінчиться. Смертна жертва, вітчизна, обов’язок, не спочинемо, непорушність кордонів.
Я дуже раннім ранком зійшов на Ґданському вокзалі, бо тут із якоїсь таємничої німецької причини зупинився мій потяг, була ще комендантська година, але що ж мене та комендантська година обходить, якщо я можу беззастережно поблукати містом, я ж бо німець із німецьким акцентом та німецькими паперами.
Якщо я зараз піду до Лубенської, то теку доведеться віддати. А в ній гроші, багато грошей. Іґа. Ув’язнена. Якщо піду додому, то мене там може Вітковський застати, теку доведеться віддати.
А тому ні.
Як то ні, Костику? Іґа — то справа приватна, дружина товариша, давня коханка, Іґа — то не вітчизна, ті гроші належать вітчизні, Костику, я знаю, що то брехня, як і все на світі брехня, бо нічого немає і ніщо не є правдою, але ти того не знаєш, а тому не можеш зрадити те, у що віриш, Костику, не можеш.
Але ти таки зрадиш, бо такий ти є, чоловік-зрада. Якби я тільки могла тобі сказати, що ти не можеш бути зрадою, бо ти ж цілком сам! Але не можу.
Ні, та й по всьому, бо під німецьким арештом тіло, яке я пестив, я не можу її там залишити, не тепер, коли мене покинула Геля.
Через хвилину виходжу в місто, і що ж я бачу — трамвай! Ходить трамвай, трійка. Сідаю, щасливий, на віадуці над вокзалом і їду. На жаль, тільки до площі Красінських. Я не був тут іще від початку війни, якось так склалося, зараз частина площі вже розчищена, там, де трамвай, але сміття ще багато, поламані вози, і Кілінський погрожує небесам шаблею[95].
Машиніст підказав мені, що на Новому Світі вже ходить автобус, через Новий Світ, Єрусалимські аж до площі Завіші, але мій маршрут пролягає не в тому напрямку. Я жодного транспорту не знайшов, тож зосталося хіба йти пішки, так я і йшов Новим Світом і Алеями, аж по кількох кварталах підійшов до будівлі, котра поглинула Іґу.
І ти цілу дорогу думав про Іґу, Костоньку, згадував усі ваші ночі та лиск її тіла й вуст, смак її згадував і жодного разу не подумав про Гелю, Гелюню, Костику.
Геля тебе не покинула, Костику, Геля відійшла, але ж то тільки театр, добре знаєш, знаєш, але таки пішов на Шуха і зараз ховаєшся в брамі, відкриваєш теку, відлічуєш дві тисячі не своїх, бо вони належать вітчизні, доларів, і далі, міністерство публічної освіти, йдеш, просто йдеш, на Шуха, на Шуха, ти вийняв із теки дві тисячі доларів, просто дістав і йдеш на Шуха. На Шуха, 25, монументалізм Мончинського дуже монументальний, прибрамник, Kennkarte, кімната двісті сімдесят п’ять, симпатичного німця в сірому мундирі ще немає, тому треба зачекати, тому я чекаю, чекаю, на довгій дерев’яній лаві в коридорі чекаю, аж нарешті він надходить.
Він сердечно з тобою вітається, ніби з другом, а в тебе в руці тека, а в ній так багато не твоїх доларів, то ти наче його товариш, а ті долари, котрі ти висмикнув із теки, у тебе в кишені, яку ж ти брехню вигадаєш для Вітковського й решти, а якби тебе хтось побачив, як ти сюди заходиш, потім казатимуть — «на ґестапо», як, ти ходиш на ґестапо, але зараз іще так не кажуть, тому якби хтось побачив, як ти входиш до будівлі колишнього міністерства, що б вони подумали?
Але ніхто тебе не побачив.
Я цілком ґречно привітався з поліціянтом у сірому мундирі, після чого просто витяг долари з кишені та поклав на письмовий стіл. Німець гроші навіть не лічив, а кинув їх у замкнену на ключик шухляду, і з його вуст ні на мить не сходила усмішка.
— Was jetzt?[96] — запитав я.
— Warten Sie einen Augenblick, — ґречно відповів він. — Sie wird gleich entlassen.[97]
І він думав собі про свою милу телефоністку Бернадетт, коли залагоджував цю справу, коли чекав на гроші, уся ця історія видалась йому дуже романтичною. Але ти того не знаєш, Костоньку, ти і не можеш того знати.
І ти став жовтневого ранку на Шуха, чекав своєї давньої коханки. Вулицею чалапав самотній хлопець із наплічником, бо ж у загальноосвітніх школах поновлено заняття, для нього війна і справді закінчилась, якщо треба йти до школи, то війни немає. Він загине в серпні через п’ять років, здобуваючи дім Шіхта в лавах бойової одиниці, яку назвуть компанією, хоч зі зброї в них буде лише три пістолети і кількадесят гранат на всіх, а він не матиме ні пістолета, ні гранати, ховатиметься за стіною, а потім його застрелять, і ніхто його не пам’ятатиме, отака буде його війна.