Позаду за школою старий, білий, бароковий Успенський собор, старі масивні липи, каштани, акації. Зараз за собором — зарва[2], "підстінок" з виглядом на низину Дніпра, на полтавський бік. Круті, глибокі, зарослі кущами вулички, озерце лиманка[3], в’юнкий потік, лати білого піску, купки червоної лози і сірий, сталевий відблиск води, оповитої туманом. Внизу праворуч купчиться стомлена, невиразних барв Варшавка, порізана вуличками, хатки з городами Полтавської вулиці, зарослий вільхами потік Дунаєць, і далеко, туманно виривається з простору гора Московка. Бані Спаської церкви витикаються з гущавини, ніби завішені серпанком, купи старих лип; широка дорога виривається з-під їх верхів і тікає в туман, де ледве-ледве помітний берег зливається з водою і творить далеч простору. Велика, залита калюжами ярмаркова площа розкинулася свавільно на всі боки. її буди химерно повтикалися здовж Полтавської вулиці, що ніби соромиться такого сусідства і стрімко, наполегливо, кострубато і бурхливо тікає до Дніпра, перетинає його дерев’яним плавучим мостом і зникає на сході — там, де зовсім у сірому інколи виринає дзвіниця села Ліпляви.
Неба нема, натомість непрозора туманність, що весь час спадає дрібними краплями води. Лист могутніх дерев летить вниз круто і нагло. Камені хідникових плит блищать. Кілька ворон бовваніють на хрестах собору.
Хлопцям це дуже імпонує. То є справжність природи, належна і визначена для погарку[4] шкільної науки. Так буває кожного року саме в цю пору; і їм здається, що це найкращий час, кращий за травень, за сонце, за блакить — сірий, мудрий початок, відблиск води і заникаючого літа, що все ще тримається своїми міцними рештками в листі лип та білих ягодах ягідника.
Хлопці негайно знаходять себе. Викинуті, вони не падають, їм уже хочеться кричати по-новому. Ось вони зриваються і біжать вичовганими хідниками до собору, їх не проймає дощ, вони не звертають уваги на ніякі краєвиди. В Андрія нагло виникає думка, що варто їм побувати на дзвіниці. Василь негайно пристає на його рішення. Дзвіниця, розуміється, замкнута старим тяжким, іржавим замком, а ключ від нього хорониться у суворого титаря Хоми, але хлопці не вважають ні на замки, ні на ключі. Старий крислатий каштан, що випадково виріс перед вікнами дзвіниці, допоможе їм виконати задум — і вони дряпаються по мокрому стовбурі, підпихають один одного і по часі, замурзані, зелені і мокрі, вони вже стоять у вікнах першого поверху, посилають у простір викрики і раптом бачать щось для себе нове і захоплююче.
— Василю! — репетує Андрій. — Глянь!
Василь кидається до переднього вікна і бачить: вулицею Київською між будинками і деревами проходить великий, довгий похід людей під парасолями і без парасоль. Видно якісь прапори. Ось вони співають марш, якусь поривну пісню. Вони йдуть від Базарної площі в напрямку Ситників. Хлопці тиснуть голови до вузьких щілин між грубезними мурами.
— Біжімо! — викрикує Василь — і вже в ту саму мить вони вириваються з вікна і тим самим шляхом, складним і невигідним, спускаються до землі.
Як легко в таких випадках забути за вельмишановного Афогена Васильовича. Хлопці, як тільки їх ноги торкнулися твердого ґрунту, з місця, не оглядаючись, починають бігти попід залізною огорожею і старим пошкодженим муром, і коли б на них хто дивився ззаду, міг би переконатися, що їх ноги не торкаються землі. Вони летять, як летять птахи. Ще момент — і вони можуть піднестися. Голови їх задивлені вгору.
Нерівність цегляного хідника зникає. Бризки води з калюжок порскають на всі боки. І ось вони на вулиці, врізаються в гущу натовпу і вже йдуть з усіма, задоволені, що бачать щось, чого до цього часу не бачили.
Перед міською управою всі зупиняються. Натовп наростає. Добродій у сірому вояцькому одязі виходить на якесь підвищення. Всі погляди звернені на вояка.
— Громадяни! — чують хлопці десь згори, з-понад голів тих, що стоять перед ними. Вони мусять шукати для себе вигіднішого місця, щоб не тільки чути, але й бачити. Що це власне діється? Про що ті люди будуть в такий дощ говорити? Чого вони взагалі сюди зібралися?
А промовець говорить. Ось він уже розійшовся. Він уже кричить. Ось у його руках прапор з якимись дивними барвами. Ні Василь, ні Андрій до цього часу ще такого не бачили. Вони чують щось про якусь Україну. Мовляв, Московщина її гнобила. Згадує чомусь Шевченка, що отам, за містом, на горі похований. Потрясає прапором синьої і жовтої барви. Каже, що тепер ми вільні, що Україна…