— Поверни мені котика, ледащо, поверни, бо я тобі не знати що зроблю.
— Та хіба ж я… Та навіщо ж він мені, бабусю?.. Коська знизував плечима, переминався з ноги на ногу.
— Святий та божий, — невгавала бабуся. — Навіщо йому кіт? А чи я знаю, для чого тобі ті коти знадобились, лобуряко? Може, лупиш їх, а мо, хвороба тебе знає, що ти з ними робиш? Кара божа та й тільки — кота вже не можна в селищі втримати — як у воду пірнають ті котиська… Тільки де з'явиться яке кошеня — вже в Коськи, вже май його змаяв…
Коська, видно, не збирався сперечатися з бабусею, мовчки відступив за кам'яний виступ, потяг за собою низку риби. А я змушений іти додому. Супроводжуючи мене до хати, бабуся повчає:
— Не водися з тим шибеником, з отим пришелепуватим Коською. Воно ж не дитя, а котолуп звичайнісінький, гуркаган отой, що по катакомбах лазить, та й тільки.
— А чий це такий? — поцікавилась мама.
— Таж онук старої Бузаментихи. Батько ж на флотиліях плаває, чи на китів десь полюс, чи хвороба його знає, а воно отож таке безпритульне, без матері. Мати ж ото померла, батько все в морі, а воно, хлоп'я оте, з бабою. Ну, а Бузаментиха з самісінької весни дачників ото навпускає в хату, а сама на горищі. Зварить там чого чи не зварить надворі, а хлопець уже ж чималий, їсти хоче, то ото й промишляє по селищу — в кого кота, в кого собаку. І навіщо вже воно йому — спробуй збагнути, а тягне. В пас був такий котик, такий уже красунь, що й не описати, а вже що розумний! Ото йде старий з моря, а він тільки почує рев мотора — задере хвоста вгору і на берег. Нявчить, нявчить — риби просить. Дуже рибу любив наш Гладун — так накупилась же, скажи ти, личина — перевів мені котика. А тепер миші швидко й тім'я прогризуть — так осміліли, так і лізуть в хижу, так і лізуть, окаянні…
Бабуся все говорила. Встигла і обід поставити переді мною, я й пообідати не забарився, а вона все говорила про того Гладуна та все відмінювала по всіх відмінках Коську.
Обідав я біля хатинки, за невеликим столиком в тіні від густих заростей дикого винограду. Звідціля видно все море, камінь, на якому засіли Робінзон з П'ятницею, і далекі маленькі кораблі, що сміливо міряли синій простір. Бабуся торохтіла невтомно, а я пропускав усе те повз вуха, дивився вдалину і думав своє. Яке мені до того діло, що Коська виловлював чиїхось там котів? Виловив, то й добре, хай не нявчать по селищу. А ось, що батько в Коськи справжній моряк — оце вже діло! Та ще й на рибу з ним підемо — теж красота!
А над морем пропливали чайки. То поодинці, то парами, то трійками, а то й цілими табунами. Великі й маленькі. Час від часу, склавши крила, то одна, то друга пташина каменем пікірувала донизу, хапала щось, тріпала крильми і за хвилину приєднувалась до гурту. Мені дуже хотілося побачити цих птахів зблизька, впіймати хоч одного, взяти до рук. От добре було б повернутись додому, в нашу військову частину, і привезти з собою справжню морську чайку. Ото здивувались би всі в школі, адже мої білоруси ще ніколи не бачили справжньої морської чайки…
І я вже зовсім не чую, про що бубонить собі бабуся. А чайки цілим табуном летять до берега, заглядають на камінь, мабуть, цікавляться: а що там робить Робінзон з П'ятницею?
Робінзон та П'ятниця, видно, вирішили покинути безлюдний острів. Робінзон примостився на велетенському надутому крузі з автомобільного колеса, а П'ятниця бовтався в воді, плив, штовхав той круг до берега.
Я в одну мить покінчив з обідом. Забувся навіть про те, що слід бабусі подякувати, кинувся прожогом на берег. Мені дуже хотілося познайомитись з отими таємничими Робінзонами.
А вони тим часом наближались до берега. Робінзон, білявий хлопчик мого віку, видно, не стрижений від самої зими, лежав горілиць на чорному круглому колесі, а П'ятниця, чорна голова і обличчя якого інколи виглядали із-за камери, штовхав поперед себе Робінзона. Через голі Робінзонові плечі була перечеплена якась руда латка — він таки справді підроблявся під Робінзона, Цей нестриженый.
Підійшовши до самої води, я не зводив з пих очей. Вони рухались повільно, але впевнено, одинокий камінь уже далеко залишився позаду. Робінзон помітив мене і озвався голосно до свого приятеля:
— А глянь-но, П'ятнице, що воно стовбичить там на березі? Чи, бува, не з ворожого племені?
Голова П'ятниці ніби виринула з води. На мене дивилися великі сірі очі, що блищали на круглому чорному обличчі. Дивились довго і допитливо. Та враз П'ятниця вигукнув:
— Робінзоне! Від берега летять ворожі розвідники!
Підвівши очі, я побачив, що наді мною зовсім низько пропливає ціла зграя морських чайок. Ці чайки справді нагадували літаків, що заходять на посадку.