Вона загрюкала по дверях знову, гукаючи скільки ставало голосу. Хтось промовив їй просто на вухо:
— Не помове. Він дуве впертий.
Келі повільно повернула голову й зустрілася поглядом із зухвалим химериним рильцем. Химера говорила нерозбірливо через кільце в роті, зате вкрай виразно ворушила бровами.
— Я принцеса Келі, наступниця трону королівства Сто Лат, — згорда промовила вона, намагаючись не виказати переляку. — І з дверною фурнітурою не спілкуюся.
— Фо ф, я лише фтукальфе на дверях і мову говорити до кого фхочу, — відповіла химера люб’язно. — Маю донефти до вафого відома, шо в гофподаря тявкий день, і він нікого не хоче бачити. Та коли ви фкавете чарівне флово, — додала вона, — воно мове помогти, офобливо коли дівчина така гарна.
— Чарівне слово? — Яке ще?
Химера вишкірилася.
— Хіба ваф нічого не навчили, панно?
Келі випросталася на весь зріст, та користі з того було небагато. В неї теж був тяжкий день. Та її батько колись власноруч стратив сто ворогів за день. Тож зі стукальцем вона точно впорається.
— Мене освічували, — крижаним тоном промовила вона, — найвизначніші вчені королівства.
На химеру це не справило жодного враження.
— Коли вони не навчили ваф чарівного флова, — спокійно відповіло стукальце, — то не такі вони вве й вивначні.
Келі взялася за важке залізне кільце й щосили ним грюкнула. Химера шкірилася.
— Так, так, поводьтеся ві мною грубо, я фе люблю.
— Яке ти бридке!
— Та-а-а-ак, фе було те ффо треба…
Двері трохи прочинилися. В шпарині виднів кучерявий чуб.
— Мадам, я ж казав, що зачинено.
Келі здалася.
— Будь ласка, прошу, допоможіть. Будь ласка!
— Бачите? — сказала химера переможно. — Рано чи півно вфі пригадують чарівне флово.
Келі бувала в Анк-Морпорку з офіційними візитами й зустрічалася там із чарівниками Невидної академії, головного університету для магів і чародіїв. Хтось із них був високим, більшість були огрядними і майже всі були по-багатому вбрані — чи принаймні вважали, що вбрані по-багатому.
Насправді в чарівників, як і в представників інших, буденніших ремесел, є своя мода, і ця манера вдягатися, мов перестарілий високий чин, була теж тимчасовою. Попередні покоління намагалися бути блідими й таємничими, або по-шаманському неохайними, або похмурими й відлюдькуватими. Та Келі звикла, що чарівники нагадують хутряну гору, яка хрипить, мов астматик, і Вогнець Гостроріз у такий образ мага дещо не вписувався.
Він був молодий. Тут нічого не вдієш, навіть чарівникам, певно, треба було починати замолоду. Бороди в нього не було, а єдиним, що прикрашало його зношену мантію, були подерті на бахрому краї.
— Вип’єте? — запитав він, запихаючи ногою під стіл брудний жилет.
Келі роззирнулася в пошуках місця, де можна було би сісти і де не було би брудної білизни чи посуду, й похитала головою. Гостроріз помітив вираз її обличчя.
— В мене тут трохи неформально, даруйте, — сказав він поспішно й скинув ліктем під стіл залишки ковбаси з часником. — Пані Штовханець зазвичай приходить прибрати двічі на тиждень, та зараз вона поїхала до сестри, бо в тієї черговий напад. Точно не хочете випити? Це можна влаштувати. Здається, от щойно вчора бачив десь тут чисту склянку.
— У мене проблема, пане Гостроріз, — заговорила Келі.
— Секундочку.
Він потягнувся до гака над каміном і зняв звідти гостроверхий капелюх, який бачив кращі часи, хоча, мабуть, судячи з вигляду, часи ті були не набагато кращими, а тоді сказав: — Тепер кажіть.
— А без капелюха ніяк?
— О, він дуже важливий. Не можна працювати з чарами без відповідного капелюха. Ми, чарівники, про такі штуки знаємо добре як ніхто.
— Як вам зручніше. Скажіть, ви мене бачите?
Гостроріз глянув на неї.
— Так, так. Точно можу сказати, що бачу.
— А чуєте? Чуєте, правда ж?
— Цілком чітко. Так. Кожен склад на місці. Жодних перешкод.
— Тоді ви, мабуть здивуєтеся, коли скажу, що більше ніхто в цьому місті мене не бачить і не чує?
— Крім мене?
— І химери на дверях, — зневажливо чмихнула Келі.
Гостроріз висунув з-під стола стілець і сів. Насупився. Замислився на хвильку. Підвівся, простягнув руку назад і забрав із сидіння червонястий глевкий ліпеник, який колись міг би бути половиною піци[5]. Гостроріз скорботно опустив на нього очі.
— Весь ранок її шукав, уявляєте? — сказав він. — Це була з усім і з подвійним перцем.
5
Першу піцу на Диску приготував хапонійський мудрець і провидець Ронрон «Одкровенник Джо» Шувадхі, який стверджував, що рецепт йому явив уві сні сам Творець, додавши, що саме це й було кінцевою метою творення світу. Ті, хто мандрував крізь пустелю й бачив оригінальну першопіцу, яку нібито збережено у Забороненому Місті Ее, кажуть, що Творець задумав її таким чином: мало сиру, мало салямі, кілька чорних оливок*. Та потім він, як це з усіма буває, не зумів вчасно спинитися й до всього цього створив ще ріки, гори, моря й таке інше.
* Коли стався Розкол, і Поправні відділилися від вірних, розв’язалася священна війна, у якій загинуло 25 тисяч людей, та зрештою вірним дозволили додати до канонічного рецепту крихітний листочок лавра благородного. —