— Я не помилився.
— Он як.
— Це може бути навіть фатально.
— Куди вже фатальніше, ніж бути мертвою?
— Я не про вас.
— Он як.
— Здається, щось пішло не так на якомусь глибинному рівні, розумієте? Ви мертва в усіх сенсах крім, е-е-е, буквального. Ну тобто карти вважають, що ви мертва. Лінія життя на вашій долоні — теж так вважає. Усе і всі вважають, що ви мертва.
— Але я не вважаю так, — сказала Келі, та її голос уже не звучав так упевнено.
— На жаль, ваша думка не рахується.
— Але люди мене бачать і чують!
— Перше, чого вчать у Невидній академії — це істина, яка, на жаль, полягає в тому, що люди не дуже звертають увагу на такі речі. Розум підказує їм, що важливо, а що ні.
— Тобто люди не бачать мене, бо їм розум так каже?
— На жаль. Це зветься передумовленістю чи якось так. — Гостроріз розпачливо дивився на неї. — Я чарівник. Ми про таке все знаємо.
— Хоча, насправді, це не перше, чого вчать, — додав він. — Насправді спершу розповідають, де вбиральні й таке інше. Але після того — одразу вчать цієї істини.
— Але ви мене бачите.
— Ну, так. Чарівників навмисне навчають бачити те, що існує, і не бачити того, чого не існує. Є навіть спеціальні вправи…
Келі забарабанила пальцями по столу. Принаймні спробувала. Давалося їй це непросто. Вона опустила погляд на стіл, і на її обличчі проступив жах. Гостроріз прослідкував за її поглядом і метушливо витер стіл рукавом.
— Вибачайте, — пробурмотів він. — Бутерброди з патокою були вчора на вечерю.
— І що мені робити?
— Нічого.
— Нічого?
— Ну, ви могли би непогано заробляти крадійством… Вибачте. Це несмак з мого боку, таке казати.
— Я так і подумала.
Гостроріз недолуго поплескав її по руці, але Келі була така заклопотана почутим, що не звернула уваги на таке відчайдушне блюзнірство.
— Розумієте, все передумовлено заздалегідь. Історія розписана від початку до кінця. А факти нікого не цікавлять, історія просто проходить по них без перешкод. Не можна нічого змінити, бо всі зміни теж вписані в історію. Ви мертва. Така доля. Доведеться змиритися.
Він винувато всміхнувся.
— Але вам пощастило більше, ніж іншим мерцям, коли глянути правді в очі. Ви жива й можете відчувати, як воно.
— Не хочу миритися. Чому я маю змиритися? Я ні в чому не винна!
— Ви не розумієте. Історія іде далі. Ви більше не можете брати в ній участі. Немає в ній для вас ролі, розумієте? Просто нехай усе іде як іде. — Він знов поплескав принцесу по руці. Вона подивилася на нього. Він забрав руку.
— І що робити? Не їсти, бо їжа, яку я їм, не для мене призначалася? Піти жити в якусь пустелю?
— Це трохи демонстративно, згоден. Але так уже доля влаштована. Коли світ не відчуває вашої присутності — вас не існує. Я чарівник, ми про таке багато…
— Не повторюйтесь.
Келі підвелася. Один із її пращурів спинив свою ватагу кочових горлорізів за кілька миль від скелі посеред рівнини. На скелі стояло сонне о тій порі місто, і він дивився на нього з виразом зосередженості на обличчі, який означав: «Годі. Якщо народився в сідлі, то вмирати в ньому не зобов’язаний». Важко повірити, та через п’ять поколінь найвизначніші риси того пращура оприявнилися в теперішній правительці[6] — і саме завдяки їм вона була такою непояснювано привабливою. Зараз ті риси були ще помітніші. Навіть Гостроріз був вражений. Цією щелепою можна було горіхи колоти. Точно тим самим тоном, яким пращур Келі звертався до втомлених і спітнілих поплічників перед нападом на місто[7], вона промовила:
— Ні. Ні, я не миритимуся в жодному разі. Не дозволю зробити з себе якогось там привида. І ти, чарівниче, мені допоможеш.
Десь на підсвідомому рівні Гостроріз цей тон упізнав. Були в ньому такі нотки, від яких навіть шашіль у підлозі кинув усі свої справи й виструнчився. Таким тоном озвучували не думки, а твердження: і буде так.
— Я, моя повелителько? — перепитав він тремтливо. — Не уявляю, як узагалі я міг би…
На цих словах його було зісмикнуто зі стільця й виведено на вулицю. Мантію надимав вітер. Келі твердо крокувала до замку, розправивши плечі, й тягла за собою чарівника, мов неслухняне цуценя. Такою ходою матері йдуть до школи, коли їхній синочок приносить додому синець під оком, — ходою неспинною, мов Хід Часу.
— Щ-щ-що ви надумали? — пробелькотів Гостроріз, усвідомлюючи, що з ним відбувається щось страшне, невідворотне й незрозуміле.
7
Ту промову передавали з покоління в покоління, з уст в уста, у формі епічної поеми, яку замовив його син. Він не народився в сідлі й умів їсти ножем і виделкою. Поема починалася так: «О, бачте вдалині ворога самовпевненого, приспаного ніччю, багатого золотом краденим, ницого духом. Нехай списи навісні ваші летять у нього легко, мов пожежа в степу в день вітряний і посушливий. Нехай клинки ваші січуть ворога того, мов роги бика молодого, болем зубним одержимого…» І так години зо три. Однак у дійсності, яка, як відомо, не вдається до послуг поетів, слова ті звучали приблизно так: «Хлопці, ворог ще спить, тому крізь місто ми пройдемо швидко, як проносне крізь сухеньку бабцю, бо життя в юртах мені вже в печінках сидить, ясно вам?». —