— На вибір шинка або сир із кисло-солодким соусом, — сказала вона. — Можна й поїсти, доки іншої роботи немає.
Морт опустив погляд на вогкий хлібний трикутник і спробував пригадати, коли востаннє їв. Годинник тут не поможе, треба рахувати за календарем. Він узяв сендвіч.
— Дякую, — сказав він так чемно, як тільки міг.
Крихітне сонце котилося до виднокраю, тягнучи за собою ліниве денне світло. Хмари попереду здіймалися, мов гори, і їхні краї відсвічували рожевим і жовтогарячим. За якийсь час він уже міг розрізнити внизу розпливчасті контури суші, розсипи міських вогнів тут і там.
Півгодини — і він уже був певен, що розрізняє окремі будівлі. Агатійська архітектура тяжіла до приземкуватих пірамідальних форм.
Хропунець знижувався, аж доки між його копитами й морською поверхнею не лишилося кілька футів. Морт ще раз роздивився клепсидру й лагідно потягнув за віжки, аби скерувати коня до морського порту, що був трохи далі в узбічному напрямку від їхнього поточного курсу.
На якорі стояло кілька суден — переважно прибережні торгові вітрильники. Агатійські правителі не заохочували підданих подорожувати за межі імперії, щоби ті не надто переймалися побаченим закордоном. З тієї ж причини по всьому кордону країни було зведено стіну, яку охороняли так звані небесні стражі, а робили вони це таким чином: наступали щосили на пальці тим громадянам, яким спадало на думку визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи.
Траплялося таке нечасто, адже більшість підданих Сонцеликого цілком щасливо жили собі з цього боку Стіни. Так уже життя складається, що є ті, хто з цього боку, а є ті, хто з того, й тому шляхів два: виростити собі витриваліші пальці рук або просто не думати про зайве.
— Хто тут головний? — запитала Ізабелл, коли вони пролітали над гаванню.
— Якийсь хлопчик-імператор. Та насправді, гадаю, всім заправляє Верховний візир.
— Жодної довіри до таких візирів, — глибокодумно сказала Ізабелл.
І Сонцеликий Імператор такої довіри не мав. Візир, якого звали Дев’ять Мінливих Дзеркал, мав абсолютно чіткі уявлення щодо того, хто має керувати державою, в тому сенсі, що керувати має він, а юний правитель саме достатньо підріс, щоби ставити незручні питання на кшталт «Чи вам не здається, що Стіна матиме кращий вигляд, коли в ній буде кілька воріт?» або «Так, але хіба не цікаво, що на тому боці?». Тож Візир вирішив, що в інтересах Сонцеликого — вмерти в муках від отрути й бути похованим у негашеному вапні.
Хропунець приземлився на пограбаний гравій у подвір’ї величезного палацу й тим самим кричущо порушив гармонію всесвіту[11]. Морт спішився і допоміг Ізабелл.
— Просто під ногами не плутайся, — сказав він їй серйозно. — І не розпитуй.
Він побіг кудись вгору емальованими сходами й поспішив крізь безмовні кімнати й зали. Спинявся він тільки іноді, щоби поглянути на клепсидру. Зрештою він добіг до кінця одного з коридорів і зазирнув крізь фігурну решітку до нижньої кімнати, де саме вечеряли представники імператорського двору.
Юний Сонцеликий Імператор сидів схрестивши ноги на чолі низенького столу. Позаду нього тягнулася довга мантія, розшита коштовним хутром і пір’ям. Здавалося, він із неї вже трохи виріс. Решта придворних сиділи навколо столу у складновираховуваному порядку старшості, та серед них безсумнівно був і Візир, який украй підозріло длубався в своїй порції снуші й варених водоростей. Не вірилося, що хтось із присутніх от‑от помре.
Морт прокрався вздовж галереї, завернув за ріг і заледве не наштовхнувся на кількох чималих небесних стражів, які саме зібралися біля підглядального отвору в паперовій стіні, передавали один одному цигарку й затягувалися, в характерній для солдатів манері прикриваючи сигарету долонею.
Він навшпиньки пішов назад до решітки й підслухав таку розмову:
— О, нехай наречуть мене найнещаснішим зі смертних, мій Вічний Повелителю, бо знайшов я оце в своїх цілком достойних снуші, — жалівся Візир, показуючи щось затиснуте між паличок.
Придворні нахилилися вперед, щоби розгледіти. Морт також. Він не міг не погодитися з Візиром, бо та штука дійсно була неприємною на вигляд — синювато-зелена і з купою трубчастих мацаків.
— Тому, хто готував трапезу, винесуть догану, о Благородний Муже Науки, — сказав Імператор. — Хіба є в світі люди з запасними ребрами?
— О, ні, Чуйний Батьку Свого Народу, я радше вів до того, що це, на мою думку, міхур і селезінка глибоководного в’юна, яку вважають чи не найвишуканішим смаколиком, і то настільки, що куштувати його належить лиш істинним улюбленцям богів, до яких я свою ницу персону віднести не можу аж ніяк.
11
Кам’яний сад Усесвітнього Вмиротворення й Простоти, розбитий за наказом попереднього імператора, Дзеркала Єдиного Сонця1, завдяки впорядкованості предметів і тіней втілював у собі ідею фундаментальної єдності душі й матерії, а також ідею всезагальної гармонії. Вважається, що в точно впорядкованих камінцях цього саду зашифровано таємниці, що на них тримаються самі підвалини дійсності.
1 Його прагнення слави знаходило вихід у звичці відрізати ворогам губи й ноги, а тоді обіцяти свободу, якщо вони зможуть пробігти місто з кінця в кінець, граючи при цьому на трубі. —