— У-у-ук.
— А тепер я піду вип’ю, — гаркнув Альберт. — Де тут тепер наливають бодай трохи пристойну ослячу сечу?
— Є «Барабан», пане, — сказав Ринсвінд.
— «Тріснутий барабан»? На Філігранній? Досі там?
— Так, хоч назву міняють то так, то сяк, і відбудовують наново час від часу, але місце те… на місці, пане, багато років уже. У вас, певно, труби йой як горять, пане? — запитав Ринсвінд із ноткою липкого панібратства в голосі.
— А тобі яке діло до моїх труб? — огризнувся Альберт.
— Жодного, жодного діла, пане.
— Я пішов у «Барабан». Півгодини, затямив? І якщо не чекатимуть на мене, коли повернуся, тоді… коротше, краще б їм чекати!
Він вихором понісся геть, здійнявши хмару мармурового пилу.
Ринсвінд дивився йому вслід. Бібліотекар тримав його за руку.
— Знаєш, що найгірше?
— У-ук?
— Не пригадую навіть, щоби під драбиною проходив.
Приблизно тоді, коли Альберт сперечався із власником «Латаного барабана» про пожовклий рахунок, який переходив від батька до сина, пережив один заколот із убивством монарха, три громадянські війни, шістдесят одну велику пожежу, чотириста дев’яносто пограбувань і понад п’ятнадцять тисяч бійок між відвідувачами, і от зараз доводив до його, Альберто Маліча, відома, що він досі винен власникам закладу три мідяки плюс відсотки, яких набігло достатньо, аби заповнити вщерть найбільше сховище на Диску, і таким чином вкотре підтверджував, що несплачений рахунок робить пам’ять анкійського торговця такою довгою, що й слон позаздрив би, — от приблизно тоді ж Хропунець нісся над розлогим і таємничим хапонійським континентом, лишаючи в небесах за собою шлейф білої пари.
Далеко внизу чулися барабани з гущавини пахучих тінистих джунглів, і тумани здіймалися над захованими серед дерев річками, у водах яких ховалися чудовиська й чекали на заблукалу вечерю.
— Із сиром більше немає, доведеться тобі їсти з шинкою, — сказала Ізабелл. — Що це там за вогні?
— Це Світлосховища, — сказав Морт. — Ми наближаємося.
Він витягнув клепсидру з кишені й глянув, скільки лишилося піску.
— Але щось ми недостатньо близько, трясця!
Світлосховища були ставками світла, що тягнулися по серцесвітний бік від напрямку їхнього руху. Саме так: деякі з племен, що населяли континент, розставили у пустельних горах дзеркала, щоби збирати повільне й важке денне світло. Воно правило за тамтешню валюту.
Хропунець плавно рухався над кострищами кочівників і мовчазними болотами навколо річки Цорт. Попереду в місячному сяйві проступали темні й знайомі обриси.
— Цортські піраміди в місячному сяйві! — зітхнула Ізабелл. — Як романтично!
— ЗВЕДЕНІ НА КРОВІ ТИСЯЧ РАБІВ, — зауважив Морт.
— Прошу, не треба цього.
— Пробач, та з практичної точки зору це…
— Гаразд, гаразд, я зрозуміла, — роздратовано перебила Ізабелл.
— Непроста це штука, поховати мертвого царя, — сказав Морт, коли вони знижувалися над однією з невеликих пірамід. — Накачують їх такою, знаєш, рідиною, щоби зберігалися й неушкодженими потрапили на той світ.
— І помагає?
— Не дуже. — Морт нахилився до Хропунцевої шиї. — Там смолоскипи внизу. Зажди.
Від пірамід тягнулася процесія на чолі зі статуєю крокодилобога Оффлера, яку несло близько сотні спітнілих під її вагою рабів. Хропунець непомітно прочвалав над ними й ідеально м’яко приземлився на всі чотири ноги у щільно втрамбований пісок біля головного входу в піраміду.
— Замаринували ще одного царя, — сказав Морт. Він оглянув клепсидру в світлі місяця. Та була непримітна й на царське походження не натякала.
— Це не може бути цар. Їх же не маринують, доки вони ще живі? — запитала Ізабелл.
— Сподіваюся, ні, бо я читав, що перш ніж замаринувати, їх розтинають і вирізають…
— Не хочу чути!
— …усе м’яке, — неоковирно договорив Морт. — Тому все одно, чи маринування допомагає, бо уяви, як воно, ходити отак…
— То коли ми не по царя приїхали, — голосно перебила Ізабелл, — тоді по кого?
Морт розвернувся до темного входу в піраміду. До світанку його не замурують, щоби душа померлого царя могла вийти назовні. Вхід той був зловісним і ніби натякав, що піраміду облаштували з метою значно страшнішою, ніж, скажімо, тримати ніж чи бритву вічно гострими[12].
— Зараз дізнаємося, — відповів Морт.
— Стережіться, він повертається!
Найстарші чарівники Академії вишикувалися в шеренгу, пригладжували бороди і в цілому докладали марних зусиль, щоби мати солідніший вигляд. Їх повисмикували з кабінетів чи з-за пообіднього бренді біля каміна, всі вони почувалися одночасно тривожно й розгублено, а тому весь час зиркали на порожній п’єдестал.
12
Натяк на винахід чеського інженера Карела Дрбала, який наприкінці 1940-х років зареєстрував такий патент: якщо помістити лезо у спеціальним чином сконструйований макет піраміди, подібної за пропорціями до піраміди Хеопса, і зорієнтувати його так, щоби гострі краї леза дивилися на схід і на захід, лезо самозаточуватиметься. Незважаючи на те, що патент було зареєстровано, ефективність цього методу заточування лез досі не доведена. —