— Із рабами?
— ЯКЩО ВОНИ ТЕЖ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ РАБАМИ.
— Це не дуже справедливо.
— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ТІЛЬКИ МИ.
Вони поспішали проходами між завмерлих в очікуванні гулів і майже перейшли на біг, коли вирвалися у свіжість нічного пустельного повітря. Ізабелл сперлася на грубе каміння й намагалася відновити дихання.
Мортове дихання не збилося.
Він взагалі не дихав.
— Я ВІДВЕЗУ ТЕБЕ, КУДИ СКАЖЕШ, І ДАЛІ РУШУ САМ.
— Але я думала, що ти збираєшся рятувати принцесу!
Морт похитав головою.
— У МЕНЕ НЕМАЄ ВИБОРУ. ВИБОРУ НЕ ІСНУЄ.
Ізабелл підбігла до нього і вхопила за руку, коли він рушив до Хропунця. Морт обережно прибрав її руки зі своєї.
— МОЄ УЧНІВСТВО ДОБІГЛО КІНЦЯ.
— Ти все це собі вигадав! — закричала Ізабелл. — Ти той, ким вважаєш себе!
Вона спинилася і подивилася під ноги. Пісок навколо Мортових ніг зібгався і почав закручуватися дрібними вихорцями.
Повітря затріскотіло й загусло. Морт був уже не таким впевненим на вигляд.
— ХТОСЬ ПРОВОДИТЬ ОБРЯД АШК…
Повітря над ним ураз обвалилося на нього, ніби молот на ковадло, й лишило у піску чималий кратер. Ніздрі лоскотав різкий запах оплавленого олова. Повітря тихо гуло.
Оточений піщаним вихором, Морт озирнувся навколо і зрозумів, що він є центром того вихору. Крізь піщану завісу били блискавки. Десь глибоко всередині його розуму жевріло бажання вибратися, та щось міцно тримало його, і він не міг опиратися, як стрілка компаса не може не вказувати на Осердя. Зрештою він знайшов те, що шукав. Це був вхід у тунель, освітлений октариновим сяйвом. На тому кінці були постаті тих, хто його викликав.
— ІДУ, — сказав він, та озирнувся на раптовий шум позаду. Юне, але чимале жіноче тіло вдарило його в груди і збило з ніг.
Морт лежав на спині, Ізабелл притискала його до землі колінами й міцно тримала за руки.
— ПУСТИ, — наказав він. — МЕНЕ ВИКЛИКАЮТЬ.
— Не тебе, йолопе!
Вона пильно дивилася в бездонно-сині озера його очей без зіниць. Вони були, мов два тунелі в нескінченність.
Морт вигнувся й прокричав таке давнє й карколомне прокляття, що воно набуло форми у потужному магічному полі, затріпотіло шкіряними крилами й полетіло геть. У навколишні дюни били громовиці.
Він знов упіймав її погляд. Вона встигла відвести очі, аби не провалитися каменем у колодязь синього світла.
— НАКАЗУЮ ТОБІ, — Мортовим голосом можна було лупати скалу.
— Батько на мені цей тон випробовував не раз, — спокійно відповіла Ізабелл. — Зазвичай, коли хотів, щоби я у спальні прибрала. Не спрацьовувало.
Морт прокричав ще одне прокляття. Те злетіло з його вуст і заховалося в піску.
— БІЛЬ…
— Це все у твоїй уяві, — сказала Ізабелл, чимдуж опираючись силі, що намагалася зірвати їх з місця й потягнути іскристим коридором. — Ти не Смерть. Ти просто хлопець на ім’я Морт. Ти той, ким себе уявляєш.
Посередині кожної з його очиць з’явилися карі цятки, що спливали на поверхню крізь синь зі швидкістю зору.
Вихор навколо них здіймався і вив. Морт заверещав.
Мета обряду Ашк-Енте досить проста: викликати і затримати Смерть. Ті, хто вивчає окультну справу, знають, що для проведення обряду потрібні заклинання, три малі шматки дерева і чотири кубічні сантиметри мишачої крові, та жодний чарівник, достойний носити чарівничий капелюх, не візьметься робити щось настільки неефектне. Чарівники добре розуміють, що коли обійтися без величезних жовтих свічок, купи рідкісних пахощів, малювання кіл на підлозі крейдою щонайменше восьми кольорів і кількох казанів, то й братися не варто.
Восьмеро чарівників зайняли позиції на вершинах великої церемоніальної октограми. Вони вихилялися й камлали, розвівши руки так, щоби торкатися кінчиків пальців своїх сусідів.
Та щось пішло не так. У центрі живої октограми гуснув туман, та робив це неправильно, ніби не міг зосередитися.
— Потужніше! — наказав Альберт. — Більше сили!
На мить у тумані посередині з’явилася постать у чорному із осяйно-блакитним мечем у руці. Альберт вилаявся, упізнавши бліде обличчя під капюшоном. Воно було не досить блідим.
— Ні! — заволав Альберт, заступивши в октограму й махаючи постаті руками. — Не ти, не ти…
У далекому Цорті Ізабелл зрештою забула, як слід поводитися шляхетній панні, стиснула руку в кулак і врізала Мортові точно в щелепу. Світ навколо них вибухнув…
У кухні «Реберні» розжарена пательня впала на підлогу, розлякавши котів…
У головній залі Невидної академії сталося все одразу[13].
13
Це не зовсім так. Філософи домовилися вважати, що найкоротший проміжок часу, за який може статися взагалі все, — одна тисяча мільярдів років. —