Підходжу ближче, люди починають вітати, хлопати по спині, ті, що стоять далі, щось кричать і показують великі пальці вгору – нещодавно запозичений з американських фільмів символ добре виконаної роботи.
- Ти ж, нібито, не сердишся?! – Войтек махає мені пачкою паперів. – Ти кудись зник, а нам треба було зробити вибір…
- Я?!... – сичу на нього, коли мені вже вдалося продертися крізь юрбу. – Чи ти здурів? Все ж повинно було стати не так… Я ж в цьому нічого не розумію!
Войтек знизує плечима.
- Мусило попасти на когось з нас. Я зголосився чисто формально, але хлопці відразу ж почали кричати, що це ти повинен стати головою. Ми зібрали майже порівну голосів… Майже.
- Ні, не так мало бути, - тільки й повторюю я, ніби подряпаний диск. Войтек, щоб успокоїти, кладе мені руку на плече.
- Дихай глибше. Багато речей мало б бути не так, але ж все є так, як воно є. Ми сидимо у цьому обидва, а ти завжди міг балакати краще… Я ж з охотою займуся фінансами та правовою стороною.
- Ти певен?
- Певен. Ну що ж, а то порядок денний у нас розвалюється, а я мушу легалізувати вибір… Потрібен твій підпис на протоколі зборів.
Я кам'янію. Авторучку я, мабуть, забув вдома. Войтек хоче дати мені кулькову ручку, але я відмахуюсь: ні, ні… Залишив! Залишив, бо вона була в…
Поглядаю в напрямі роздягалки і пускаюся бігом.
Але ж це неможливо, кричу я сам собі в думках. Вчора ввечері я показував її, вона лежала на шафі, я підписував нею акт! А потім… потім…
Починаю силуватися з замком власної шафки. Чортів металобрухт, знову заїв! Врешті замок пускає, дверцята зі стогоном відкриваються. Всуваю руку до внутрішнього карману куртки…
Є. Витягую округлий, довгий предмет. Виходить, вона була тут, я мусив інстинктивно сунути її до кишені, коли… Не знаю, навіть і не знаю, коли. Але ж, на щастя, вона тут, зі мною.
Повертаюсь до цеху, а люди дивляться на мене, мов на античного героя, що повертається до бойових лав. Відкручую ковпачок, нахиляюся над аркушем паперу…
Підпиши.
☭
- …брий.
- День добрий, пане Кульський.
Підіймаю шапку перед бичком, що стоїть в брамі.
Бачу, що той бажає щось сказати, тому уповільнюю крок і затримуюсь. Вже пізно і темно, добре, що це власне він. Я ж у себе, в своїм районі, а до своїх не чіпляються.
- Пане Артуре, пан знає, що… є одна така справа, - починає рецидивіст. – Була ж умова, чи ні? Що на нашому подвір'ї ніякої політики.
- Так?... - обережно погоджуюсь я з ним.
До мене доходить, що Кулек тут виключно від свого імені, а чекав власне мене.
- Ну, я ж кажу, що на нашому подвір'ї не повинно було відбуватися ніяких зустрічей. Ніякого підпілля, правда? Ніякого друкування, чи розпсю… розсуд… ну, рознесення листівок. Чи ні? Ну, так мало бути. А тут до пана якийсь…
Полегшено зітхаю.
- Пане Кульський, то зовсім інше. Тільки знайомі, пан Войтек і… один такий, Здзіховський.
- Так ще й з лахудрою, - доповнює Кульський. Припускаю, що як хтось бачив, як вони заходили до брами, то дивився, головним чином, на Марленку. Конкретно ж – на її нижню половину. – Так пан каже, що нічого політичного?
- Ні, ні… Та звідки ж такі?...
- Так сходову клітку хтось вночі понищив, чи ні? Як раз на вашому поверсі, так я і помслив, що, може, знову ті прийшли…
- Клітку? Ні, ні, пане Кульський. Це вже не ті часи.
- Тоді добре. – Обличчя неандертальця розпогоджується. Для нього слово – це слово. – Бо ж пан знає, якби що…
- Знаю, пане Кульський. Доброго вам вечора.
Підіймаюсь на наш поверх, роздумую: що він має на увазі? Хто попсував клітку? Бо ж…
Вже збираюсь постукати в двері квартири, коли бачу в кутку свіжий пил. Поглядаю під ноги: тільки що хтось замітав. Відходжу від стіни і, онімілий, бачу видряпаний в штукатурці до самої цегли, символ…
Вони потужні. Імпозантні, буквально величні… Ідеально паралельні лінії, плавні криві і як під лінійку викреслені прості. Символ вічного союзу робітника з селянином, міста з селом. Тут, відразу ж біля моїх дверей.
Витягаю руку і несміло дотикаюсь видряпаних в штукатурці ліній. Хтось повинен був працювати над тим цілу ніч.
- О, ти вже тут! – Несподіваний скрип дверей і смуга яскравого світла з коридору застають мене зненацька і заливають світлом. Прикриваю очі, відчуваючи сором і гіркоту. Сором, бо хтось прихопив мене на дотику до цього щось; а ще, бо хвиля самотності з цим чимось була такою короткою. – Бачив? Ну це вже зовсім!...
- Ну це вже зовсім… - безглуздо повторюю за Мартою, дивлячись на стінку коридору, на якій хтось видряпав схрещені серп та молот.
☭
Неділя приходить і пробігає, невідомо, навіть, коли і як. Неспішний, родинний сніданок, потім костел і прогулянка по пустому і холодному, зате спокійному зоопарку. Обід, хвилька лінощів, Телетеатр[7]… Вечірні пиво і газета. Талон на інтим ми, певно, використали в п'ятницю, так що просто вкладаємося спати раніше. Ще чую, як Ага лається над книжками в своїй кімнаті. Завтра поговорю з нею.
7
Телевізійний театр - установа, що діє на Телебаченні Польщі, яка створює та транслює вистави телевізійного театру.За свою багаторічну роботу Телетеатр поставив понад 4 тисячі вистав: детективів (знаменита "Кобра"), постанов польської та світової класики, комедій, дитячих спектаклів. До речі "Ставка більше за життя" спочатку була виставою Телетеатру.