Артур кинувся бігти, а потім щось підірвало його догори і викинуло, немов ганчір'яну ляльку вперед. Він полетів, перебираючи руками і ногами, крізь пустку, що пищала і дзвеніла тишею. Якимось дивом він тільки торкнувся старих, незграбних "жигулів" і впав на мокру траву, де безвладно перекотився і завмер, не рухаючися.
- О-о-ох… тьфу! – виплюнув він з рота пісок, ледь підіймаючись на карачки.
Палаючий лімузин відкидав на стіни жилих будинків танцюючі червоні відблиски. Клуби смолисто-чорного диму, підсвіченого віднизу багрянцем, неслися до неба.
Він заточився, але ж відразу встав, схопившись рукою за гойдалку. Поміж автомобілями мигнув силует, і на дитячий майданчик висунулась людина. Артур майже машинально, інстинктивно підняв руку і двічі вистрелив, а той упав.
- Там він! – крик прозвучав мов крізь товсту, плюшеву завісу.
Біжи… Біжи!
Артур зібрався і побіг, мов п'яний, спотикаючись і не маючи змоги зорієнтуватися, коли об залізні конструкції гойдалок задзвеніли кулі. Він обернувся і вистрелив наосліп ще раз. Знов вскочив між безладно запаркованими машинами, скулився, намагаючись не відкрити переслідувачам своєї позиції.
- Ваня, Худий – зліва! Сергій і Фома – слідкуйте справа!
Артур на хвильку припав до холодного мокрого асфальту, намагаючись зорієнтуватися, де можуть бути ті. Він чув кроки, але у вухах і досі дзвеніло, він не був здатен зрозуміти, звідки ті звуки доносилися.
- Там, увага!
Бахнув постріл, посипалося скло, і хтось скрикнув, одночасно завила тривожна сигналізація. Що, помилили його з кимось?...
Не роздумуй. Дій.
Артур підірвався, витягуючи пістолет перед собою. Хтось стояв не далі як в десяти кроках від нього, дивлячись кудись убік…
Постріл, зміна позиції.
Мушка і прорізь наклалися в рівній лінії, палець потягнув спусковий крючок. Зброя гукнула і рвонула руку віддачею, постать пропала, а він відразу ж плоско впав на землю і почав повзти в протилежний бік.
Хтось пробіг двома рядами автомобілів далі, затримався, напевне розглядаючись, і знову побіг. Знову гукнули постріли… Десь далеко завила поліцейська сирена.
Бігом.
Артур зірвався, побіг всліпу перед собою, вже помітивши прямокутний отвір брами збоку. Остерігаючий окрик збігся, злився в одне з тріском розбитої шиби балкону на першому поверсі[55], він тільки заслонив голову рукою від дощу скляних уламків і припав до стіни. Куля ляпнула в бетон над його головою, засипаючи хмарою пилу, тому він повернувся і випалив всліпу, раз і другий…
Дев'ять. Зміни обійму.
На бігу Артур вийняв пусту обійму, намацав в кишені і навпомацки сунув нову, перезарядив і викинув руку назад, випалив в пусту браму.
Не стріляй. Економ патрони. Біжи.
Він біг. Зліва і справа миготіли окремі будинки і житлові блоки, автомобілі гуділи, коли він на червоне світло перетинав вулицю, нечисленні в цей час люди оглядалися і стукали пальцями по лобі. Артур біг так довго, що легені почали палити живим вогнем, перед очима з'явилися темні плями.
Потроху він сповільнювався, потім зовсім зупинився, розглянувся по сторонам.
Здається, він знаходився, знову десь побіля Кремля. Ну так, під кінець вони їхали Москворецькою, Сергій звернув в Устінську, а потім на північ, по Земляному Валу… Звернули в малі вулички, а тепер він побіг сюди… Чому?
Людина, коли бажає схоронитися, не тікає в невідоме. Вона відправляється туди, де його домівка.
Ледь чуючи ноги, Артур поволі рушив в напрямку гордо палаючих на фоні чорного неба червоних зірок. Кожен м'яз тіла горів вогнем відзивалися всі травми, подряпини і синці. Рука конвульсивно стискала пістолет, якби то була єдина певна річ у всьому його існуванні.
Завжди вперед. Завжди до мрій та ідей.
Артур протягнув руку, нібито бажаючи торкнутися верхівок башт.
Такою власне і є наша людина.
Гукнув постріл. Артур похитнувся і впав, випускаючи пістолет… Біль від рани в правому боці розлився палючим, паралізуючим вогнем по всьому тілі, вгризаючись в кожний фрагмент плоті.
Ні… Ні! Дурень, ні!
Він перекотився на спину, витягнув руку, бажаючи доторкнутися зброї, яка лежала так далеко і одночасно так близько.
Бийся! Вставай і бийся! Не цим разом, не в цейчас, коли ми разом досягли так багато! Ні, ні, ні!...
Пальці вже майже торкнулися рукоятки, коли з'явилася нога в лакованому чоботі з довгим носом. Чобіт безтурботним рухом відбив зброю вбік, придавив зап'ястя до тротуару.
55
Балкони на першому поверсі… Може і такі могли бути, але ж тоді якої висоти цей поверх, хто б там жив?