- Дивись, свіжі сліди, якби тут хтось регулярно ходив. – Сергій посвітив на посадку. – Добре, перевіримо далі.
- Немає його тут… Сірий, успокойся. Це вже майже півтора місяця. Немає шефа в живих.
- Живий він, - жорстко відрізав Серьожа. – Доки тіла не побачу, він для мене живий. Слід сюди вів, в ці підземелля. І я знайду його, живого, або ж…
- Ну все, все, Сірий, не треба. Живого знайдемо, маєш рацію. Це я зайвого бовкнув, тьфу! Прища мені на язик! Пішли, йдемо. Перевіримо ще по шпиталях і по… Ну, по шпиталях.
Артур вже набрав в легені повітря, хотів заволати – але подумав і відмовився.
Він прислухався, як кроки тих двох стихають, віддаляються, потім взагалі щезають. Станцію сповила темрява.
Поряд блиснула слабенька лампа ліхтаря, розпорошений сніп помаранчевого світла вихопив з темряви обличчя Столика.
- Таваріщ старшина, - одізвався бомж.
- Мої люди… - Артур показав рукою. – Шукають мене. Ти знав?
- Так. Вже який день лазять. І чому ви не пішли до них?
- Не знаю.
Столик покивав головою, покліпав по плечу.
- А я біля "макдональдса" був, там як раз кухню чистили. Погріємо на трубах, справжній бенкет буде. Пішли, таваріщ.
☭
Наближався Новий Рік. Вітрини магазинів сяяли кольоровими гірляндами, іскрилися кульки і іграшки.
Для більшої частини людей в Росії це був радісний час тільки з назви, бо поза декораціями на вітринах мало чого було. Ходив навіть такий жарт, що Дід Мороз повинен принести хоча б надію, бо окрім неї країні мало що вже залишилося.
Вони стояли удвох на Червоній площі, приглядаючись, як кран силкується підняти і встановити величезну ялинку. Робітники виконували вже третю відчайдушну спробу підчепити і скерувати величезне дерево, начебто привезене з самого Петербургу. Вдавалося їм не дуже, лини весь час зсувалися, безжалісно проріджуючи розкидисті гілки[57].
- А подарунків, скоріше за все, не виставлять. Розкраде народ, - зауважив безхатченко, потягуючи ковток зі знайденої того вечора пляшки вина, чийогось не врученого, загубленого чи просто викинутого подарунка. – Таваріщ старшина, будете?
Артур, відмовляючись, труснув головою, щільніше загорнувся в пальто.
- Ні.
- Новий рік, новий час. Не тільки для нас, - хрипко засміявся Столик, знову розкашлявся, зігнувся навпіл. Артур притримав його, перечекав, доки той прокашляється і сплюне кривавою флегмою.
- Рак? – коротко спитав він.
- Скоріше, туберкульоз… Але ж напевно я не знаю. Ще після війни присепилося. Перемерзла людина зимою сорок четвертого, а в Берліні почав кашель мучити. І з тієї пори весь час, все життя так. Старість прийшла, то зараз все гірше.
- Товаришу старлей, я… Я вам допомогти можу. Шпиталь, медична опіка…
Бомж презирливо подивився на нього, пирхнув.
- Все влада, влада, таваріщ старшина. А я, може, і не хочу? Волію самостійно здохнути, ніж жити, завдяки комусь. Вам нащо все це, га?
- Що ви маєте на увазі?
- Те, за що в вас стріляли. Те, про що ви мислите ночами, що вам спати не дає. Скільки там тих грошей, ви казали? Чверть мільйона?
- Мільярда.
- Хе-хе… Я вже і не знаю, скільки це. Взяти те все, виїхати і жити спокійно. Родину ж, певно, маєте? Про дочку в маячні говорили, сина звали. Раз охоронці ваші живі, то і небезпека, напевно, минула.
Артур не відповідав. Ялинка, нарешті потрапила в могутній сталевий захват, заколихалася і встала майже прямо. Люди, що зібралися на площі, почали кричати "ура!"..
- Ну? – Столик поглянув Артурові в очі. – Стільки доброго могли б зробити. Візьміть гроші, таваріщ старшина, і живіть спокійно до кінця днів своїх.
В їхню сторону йшла під руку з молодиком дівчина, дуже схожа на Агату… Хлопець нахилився, поцілував її в чоло, вона ж притулилася до нього, всунулася йому під плече.
Артур тяжко зітхнув. Безхатченко потяг його за рукав.
- Пішли. Я щось покажу вам. Зараз ви вже готові.
☭
Вони йшли підземними переходами, кілька разів прокрадаючись крізь технічні коридори метро.
Вони минали підстанції живлення та енергетичні вузли, один раз довелося сховатися від бригади ремонтувальників – троє робітників весело балакали і тягли за собою зварювальний агрегат. Вони і не припускали, що хтось ховався в ніші всього в парі кроків від них.
Тут Артур ніколи не був, навіть і не знав, в яку сторону прямують. Увійшли до тунелів при станції «Бібліотека Леніна», якби Артур зараз відділився, пішов до людей, то напевно б вийшов на поверхню власними силами… хіба.