З коридорів з обслуговування вони перемістилися до чогось, що було схоже на переходи з часів війни. Начебто, під Москвою існували ціла мережа схронів і потужних бункерів, нібито неуживаних і забутих, тому тунелі, що поєднували їх, повинні були бути істинним лабіринтом.
Потім якийсь час вони бродили по щиколотки в теплуватім шламі каналізаційного каналу, потім бомб наказав Артурові почекати і пішов кудись вперед. Через днякий час, який важко було окреслити, він повернувся.
- Мусимо почекати, ще рано, - промовив він, протягуючи товаришеві коробочку з недопалками. – Поки що відкрите.
- Але що? Що відкрите?
- Не має значення. Ще десь з годинку.
Вони сиділи в темряві, щоб не марнувати ледь тягнучих батарейок. Врешті решт провідник включив ліхтарик, потягнувся і, не кажучи ні слова, рушив далі.
Ввійшли в якісь коридори, вузькі, низькі і тісні, тому місцями їм доводилося повзти на карачках, щоб поміститися під в'язками дротів і труб. А потім перед ними з'явилося світло.
- Чшшш. – Ветеран приклав палець до вуст і почовгав пепереду, потім махнув Артурові. – Ідіть, таваріщ старшина! Тільки… візьміть-но ось це, чоботи треба зняти і ноги обмотати.
Він подав якісь шматки і кілька мотузків.
- Що?...
Столик лише махнув рукою, зігнувся мов параграф і почав стягувати розбиті чоботи. Артур зробив те ж саме, кривлячись при цьому від болю в грудній клітці. Він ледь-ледь міг дістати коліно, тому на дотик скинув свої пантофлі, які ледь трималися на швах, загорнув ноги шматками, перев'язав.
- Ніби чортові індіанці… - буркнув він сам собі, посміхнувся.
Так давно він не робив нічого дурного, дивного і дитячого! Небезпечне, ризиковане, відважне, хитре – так. Але ось це…
Він подивився перед собою, але Столика там вже не було – замість нього залишилася лише відхилена решітка вентиляційного ходу та освітлений слабким блиском коридор Він почовгав вперед.
- Пішли, таваріщ, - Його провідник зазирнув до отвору. – Тільки тихо.
- Де ми?... – прошепотів Артур, вилізаючи в покритий зеленим килимовим покриттям коридор зі стінами, покритими темними дерев'яними панелями. Пригашене світло лилося з-за недалекого повороту, там мусила горіти якась самотня лампа.
- Тссс… Туди.
Бомж підкрався до дверей, почекав, коли компаньйон підійде ближче. Показав на прикручену гвинтами бронзову табличку.
Артур почув, що йому зробилося гаряче.
Наче уві сні він витяг руку, натиснув на клямку і штовхнув двері.
Стулка тихо простогнала, відхиляючись всередину. Столик сунув Артурові в руку ліхтарик, і той рушив перед собою, непевне вийшов на скрипучий паркет і став.
Світло ковзнуло по полицях, виявило з темряви мапу Радянського Союзу з викресленими кольоровою тушшю переміщеннями армій. На мить затрималося на портреті Леніна з'їхало вниз, на тяжкий, дерев'яний письмовий стіл, обтягнутий зверху зеленим сукном.
Лампа, два телефони без номеронабирачів, важка попільниця. Блокнот. Письмовий прибор. Все було ідеальним.
Майже.
Артур підійшов ближче, провів долонею по матеріалові, торкнувся кришталевої чорнильниці і прес-пап'є[58]. Кінчиком пальця провів по отвору, в якому повинна була стирчати авторучка.
- Бо у нього було усе, - тихо шепотів старший лейтенант Сергій Олександрович Столицький. – Все. Півсвіту під ногами, люблячий народ, армія вірних псів, готових до будь-якого наказу. Тоді, коли американці скинули бомби на Японію… ви вважаєте, таваріщ старшина, що ми перелякалися? Та ми готові вплав на них кинутися, зубами горлянку розірвати. Все зробити за нашого дорогого батюшку.
Артур затремтів від раптового холоду, що розповзся плямою по душі. У нього було враження, що тіні в кутках погустішали. Тиша, яка дзвеніла у вухах, немов резонувала луною парадів, походів, радісних окриків і далеких пострілів в глухих лісах.
Бомж сягнув и злегка тремтячою рукою всунув авторучку в призначений для неї отвір. Та пасувала ідеально.
- Все, - повторив він. – І власне те його згубило, бо все те, насправді, ніщо, таваріщ старшина.
Він подивився на Артура, який, наче загіпнотизований, не спускав очей з письмового прибора, потім смутно посміхнувся.
- Вона ваша, таваріщ старшина, якщо ви насправді цього бажаєте.
Артур не відповідав. По тремтячим м'язам обличчя було видно, що він веде над собою якийсь внутрішній бій, щось говорить і слухає. Безхатченко похлопав його по плечу.
- На поверхню повернетесь тією ж самою дорогою, потім через метро… Якщо там буде замкнено, тоді через вентиляцію, вийдете біля Черкаського. Але пам'ятайте, що нічого вже не мусите. Щоб не вирішили, вирішите ви.
58
До речі: у автора прес-пап'є називається "gąbka do osuszania tuszu" (губка для висушування чорнила)! Ти диви!