- Так.
Войтек киває. Здається, він починає розуміти мій спосіб мислення.
- Поза тим, ти вискакуєш з непотрібного, великоформатного баласту. – Бачу, що приятель бажає щось сказати, тому відразу ж підіймаю руку. – Войтек, я знаю, що музичне обладнання тепер – то хіт. Але ж через місяць шал може спасти, і тоді ми залишаємося з гнилим яйцем на складі. Немає сенсу возити того, що возять усі. Розумієш?
- Тааа… Ми тут роздумуємо, а тим часом десять машин вже їдуть від кордону, до країв набиті тим самим.
- Ото ж то. Слухай, маємо мої і твої заощадження на чорний день. Якщо схочемо ними обернути, то зробимо це так, щоб, хоча б, не втратити.
- Ну, добре. Що ти пропонуєш?
Рука з авторучкою зависає над аркушем. Колонки неначе самі укладаються у властиву чергу, я ж тільки записую цифри – не такі, як мені здається, що можуть бути, але ж такі, якими вони напевне будуть. Войтек дивиться на все те з сумнівом.
- Напевне? Слухай, бо то…
Так. Інакше не буде.
- Слухай, інакше я того не бачу. – Розводжу руками. – Або ж ми разом входимо в такій основі, або я виходжу.
- Артур… Ну добре, на частину я ще можу згодитися. Але ж до того ти мусиш зрозуміти, що…
Ні.
- Ні. Або так, або ж ніяк.
Войтек здивований. Вперше він бачить, щоб я грав так різко, виставляючи справу на лезо ножа. Я, втім, і сам цим здивований, але ж, щиро кажучи, маю уже досить тих суперечок і двоособової демократії. Треба усталити одну версію і її триматися.
- А якщо я скажу "ні"?
- Тоді "ні".
Складаю аркуш і ховаю до кишені. Він дивиться на мене, прагнучи вичитати емоції.
- Блефуєш.
- Перевір. – Хитро усміхаюсь. – Коли востаннє я так блефував, ти програв три пива. То що, стоїть умова?
- От же старий хитрун!
Войтек сміється і витягає руку.
Підпиши.
Кручу головою, розгортаю наш перший в житті бізнес-план.
- Явність і перестройка, пане Войтеку. Власноручним підписом підтверджуємо, як на умові з дияволом.
Він відбирає у мене документ і хоче взяти шарикову ручку, але я подаю йому свою авторучку. Потім сам беру її в руку і виписую замашисту кривулю
Мам надію, що приятель не помічає тремтіння насолоди, що проходить в мене по спині.
☭
Ще того ж самого року
- Раз… два… три, вперед!
Декілька пар ніг вбивають каблуки в мерзлу грязюку, напружуючи біцепси на татуйованих плечах, пара уходить з-під стиснутих зубів. Ніби бурлаки на Волзі, ніби невільники під пірамідами, сантиметр за сантиметром ми штовхаємо цю вагу вперед, відчуваючи, як вона потроху набирає ходу.
- Ну, вже!
Вскакую всередину, різко відпускаю зчеплення на другій швидкості, двигун смикає і давиться, але ж клацає і випльовує з вихлопної труби клуби чорного, смердючого диму. В дзеркальці заднього виду бачу, як мої рятівники спотикаються, а потім залишаються ззаду, обтрушують руки. Звертаю вбік, на тротуар. Залишаю машину на холостому ході, підштовхую двері плечем і вилізаю з кабіни.
- Панове, і не знаю, щоб я без вас робив!...
Підіймаю руку в жесті подяки.
- Та нема про що говорити, - сопить Янковський, мій сусід знизу. – Чого не зробиш для своїх…
Решта дивляться один на одного, задоволено скаляться, витирають забруджені руки снігом. Злегка захекані, але ж щасливі, як кожен, хто допоможе ближньому. По черзі підходжу до кожного, подаю руку, хлопаю по плечу тих, кого знаю краще.
- Велике спасибі.
- Пан що, камені там везе?
Один з чоловіків показує на мого "полонеза"[8], який все ще кашляє і гарчить, але ж робота двигуна помітно вирівнюється.
- Ні, я… - Я дивлюся на них, потім в голові спалахує сатанинська думка. – Помаранчі.
Всі дивляться на мене, мов на божевільного.
- У мене цілий багажник помаранчів.
Не вірять. Підбігаю до автомобіля, відкриваю кришку багажнику та одкидаю вбік картату ковдру, показуючи всім, що лежить зісподу.
- О, яааа… - урчить Кульський, нахиляючись на жовто-золотим вмістом. – Ну і запах, я ї…
- Беріть, пане Кульський.
Не бажає, відсувається на крок, якби боявся. Виймаю декілька просочених сонцем куль, втискаю їх йому в руки.
- Пане Артуре, я не… Знову моя буде казати, що я звідкись… з чого-то лівого…
- А й звідки ж? Чеку я ж не виставлю! – Сміюсь. – Ну, ідіть, ідіть. По три для кожного, на свята будуть в самий раз!
Молодий бородач, на вигляд – журналіст, підходить ближче і з незадоволенням крутить головою.
- Пан те… отак на ніч в багажнику залишив? Вони ж напевно померзли… А якби поцупили?
- Якби б я додому почав носити, тоді б напевне хтось побачив. А так лежали тихенько, спокійно, - знизаю я плечима.
8
Полонез (пол. Polonez) — польський задньопривідний автомобіль, що вироблявся компанією FSO в Варшаві, з 1978 по 2002 рік.