- Та я ось так, без попередніх повідомлень, Олександр Євгенович. – Артур поклонився. – Як раз проїжджав по околиці, подумав собі: заскочу, сам молодих побажання скажу.
- Це дуже мило з вашої сторони, Артуре Вікторовичу…
- Я тут подарунки приніс. Дозвольте їх вручити?
Ніколаєвський підвів його до столу молодят, представив, хто це такий – в принципі, навіть і непотрібно, бо гості і так його пізнавали. Дмитро піднявся, низько поклонився, його вибранка затріпотіла приклеєними віями.
Адже чутки оббігали Москву з швидкістю блискавиці, тому про справу з осетинським терористом мало хто не чув. Голоси, звичайно ж, пов'язували якимось чином з тим і нинішнього господаря… А при оказії люди пригадали ще й колишній конфлікт поміж партнерами по бізнесу, якими вони тоді не стали, виплила теж справа зірваних заручин Дмитра Ніколаєвського з Агатою Артурівною.
А зараз сам Артур Вікторович був у нього на весіллі, тиснув руку нареченого, одночасно вручаючи йому в конверті авіаквитки і резервацію готелю на Багамах… Дуже красивий жест.
Наречений відкрив конверт, показав всім його вміст, подякував. Після цього Москаль підійшов до нареченої - привабливої, дрібної блондиночки, яка в своїй білій сукні з воланами виглядала наче принцеса з казки Діснея.
- Всього най, най, найкращого, моя красуня. – Потім поцілував її в обидві щоки, а потім, за польським звичаєм, в руку. – Щоб ти отримувала все, що є в житті найкращого. А це для тебе…
Ніколаєвський з сумішшю зворушення і побоювання дивився, як поляк надягає жінці його сина – зараз вже його дочці! – красиве кольє з щирого золота. Коли бізнесмен повернувся до хазяїна, той подав йому руку.
- Ну, Артуре Вікторовичу, скажу вам, я зворушений. Ви, я бачу, людина честі…
Що було, то було.
- Що було, то було. – Бізнесмен посміхнувся самими вустами. – Проведіть мене до брами?
Вони вийшли назовні, залишаючи за собою гриміти танцювальну музику і зал, що світився кольоровими вогнями. Автоматичні ворота відкрилися за сигналом пульту, Ніколаєвський протягнув руку.
- Дякую вам.
То я дякую від усього серця.
- То я дякую. – Москаль взяв його долоню, стиснув так, що той аж засичав, скривився. – Від усього серця.
Він відвернувся і рушив до автомобілів,що чекали з ввімкненими двигунами.
Ніколаєвський полегшено видихнув, дивлячись, як посіпаки Москаля вантажаться до чорних "лендровіерів". Влаштування кривавої різні на весіллі було б в стилі цього дивного поляка, який вже не раз став знаменитим своєю холоднокровною жорстокістю.
- Відкличте хлопців. Все стороною пройшло, даремно нервували, - впівголоса кинув він командирові охорони, що стояв за ним.
- Така служба, шефе. Вже віддаю накази.
- Олександре Євгенович! – Ніколаєвський вже входив в будинок, коли його наздогнав голос від брами. – Почекайте, Олександр Євгенович! Зовсім забув, в мене ж ще один подаруночок є.
Той повернувся, брама знову від'їхала вбік. Поляк подав йому загорнутий в газету пакунок.
- То для вашого молодого, маю надію, що йому сподобається. Ви ж знаєте, як воно буває: перша ніч, жінка сором'язлива. Їм стане в нагоді для сумісного перегляду.
Ніколаєвський відчув, що йому робиться гаряче. Роздер газету, витяг чорну касету VHS.
Доброї ночі.
- Доброї ночі, Олександр Євгенович.
- Артуре Вікторовичу! Артуре Вікторовичу, почекайте… Може ще раз зайдете, бо не годиться, щоб гості так швидко виходили…
Вони зайшли у дім, повернули наліво, віддаляючись від пульсуючого басами зала, де йшли весільні танці. Ніколаєвський запалював по дорозі світла, Москаль гасив їх за собою. Так і йшли кімнатами і коридорами вдвох, охоплені рухомою плямою світла у всеосяжній темряві.
Зроби це.
- Jeszcze nie, - буркнув польською Москаль - Bardziej przyda nam się żywy[64].
- Що кажете, Артуре Вікторовичу? – відвернувся Ніколаєвський.
Він почував себе не в своїй тарілці, коли поляк йшов за ним. В нього було враження, що луна несе коридором відголос більшої кількості кроків, що він чує підковані чоботи, які розмірено стукають об нерівну, бетонну підлогу в'язничного коридору.
Йму здавалося, начебто обличчя його гостя сповивають тіні, які надають йому вираз… обличчя когось іншого, чужого і заразом добре знайомого. Когось, кого він часто бачив в дитинстві, хто поглядав доброзичливим, непроникним поглядом з портретів і плакатів, що висіли усюди.
Він здригнувся, проковтнув слину.
Щось не так, Олександр Євгенович? Щось вас турбує?