- Так точно, Артуре Вікторовичу!
Накачані силіконом вуста склалися в курячу гузку, посилаючи господареві сочистий поцілунок. Потрібно було б за це її відразу ж відшмагати, але зараз у нього були більш важливі справи.
Вони не бажають цього підписати. Ти добре знаєш, що спеціально затягують перемовини, і одночасно зустрічаються з Нафтпромросом.
- Підпишуть, - буркнув Москаль про себе. - Ми не дамо їм вибору.
Люди завжди мають вибір, Артуре Вікторовичу.
- Людям лише видається, ніби вони мають вибір. Написане слово триває вічно, а решта вже несуттєва. Дай мені людину, а параграф на нього ми вже знайдемо…
Навіть і тоді вони можуть вести себе нелогічно.
- Для цього в мене є Серьожа.
Він усівся в шкіряному кріслі, запалив лампу під зеленим абажуром. Тяжка попільниця зліва, письмовий набір прямо, з правої сторони чорний телефон… І надалі щось було не так. Це і надалі був не його кабінет, і досі щось не співпадало з ідеальним видінням.
З часом то все доповниться.
Москаль витяг з шухляди стопку документів, зробив глибокий вдих, відкрив першу папку. Пробіг очами титульну сторінку тексту, другу, наступну…
Тут.
Рука зависла над абзацем. Він глибше вчитався в текст, посміхнувся самими кутиками вуст. Витягнув з кишені авторучку, закреслив цілий фрагмент, написав на полях декілька зауважень для юриста.
Москаль був майже гордий зі своєї каліграфії кирилицею. Ніколи він не вмів красиво писати польською мовою, натомість зараз, після багатьох місяців навчання, його літери поволі зближалися до ідеалу. Він знав, що вони повинні бути ідеальними.
Ручка була міцнішою не тільки за меч, але й за все, що створила людина.
Москаль читав далі, перегортав сторінки контрактів, договорів і замовлень. Час від часу він затримувався, кидав пару слів у простір, потім слухав відповідь. Репліки з невидимим партнером були короткими і сухими, але сердечними. Якби він розмовляв з найближчою в усьому світі істотою. З єдиною по-справжньому братньою душею.
Він поглянув на наручний годинник: зближалася дев'ята. Даша вже більше як сорок хвилин стояла навколішках на холодній підлозі, так, як він навчив її, в самому кутку їхньої приватної святині… Його приватної святині. Москаль мав надію, що вона в чомусь зробила помилку: що неправильно уклала обладнання чи нерівно зв'язала волосся.
Артур Вікторович не любив карати безпідставно. Все повинно мати своє обґрунтування.
☭
Майже через півтори години пізніше вони лежали в його підземному басейні. Вода, збагачена мінеральними солями Мертвого моря, булькотіла і переливалася кольоровими каскадами в світлі ламп, водяні бичі приємно масували тіло.
Москаль закрив очі, дозволив собі трохи розслабитися. Це був гарний, насправді вдалий вечір.
Даша поклала голову йому на плече, припала до нього усією своєю поверхнею двадцятилітнього атлетичного тіла, створеного ним і виключно для себе, для власної, приватної приємності. Він же проводив долонею по її спині. Дівчина затремтіла і прошипіла, коли пальці пройшли по свіжих смугах, які залишили по собі шпіцрутени.
То був добрий рік.
То було добре століття.
- Тато! Тато! – голос прозвучав луною в коридорах.
Даша шарпнулася, але Москаль утримав її за шию.
- Лежи!
- Тато! – До приміщення увірвалась дочка, Агата. – Тато, я… - Вона поглянула на Дашу, що лежала в басейні, потім на батька. – Znów jesteś z tą dziwką[67]...
- Так, - констатував той. – Чому ти мовиш не по-російськи?
- Ой, тільки не починай знову! – Агата труснула головою, буря рудих локонів пішла хвилями довкола її голови. Артур почув десь глибоко в серці укол смутку за чимось, що він мав колись, за особою, якою він колись був, якийсь далекий спомин, наче з іншого життя… Але укол пройшов і зник. – Тобі добре відомо, чому я не бажаю говорити російською мовою!
- Ні, не знаю, - холодно подивився на неї Москаль. – Не знаю, доки ти мені не скажеш.
Агата хотіла кинути якусь ущипливу відповідь, але утрималася, лише стиснула руки.
- Чи можемо ми поговорити, Артуре Вікторовичу? – запитала вона не своїм голосом, цим разом вже російською.
- Звичайно. Іди, Дашо, одягнись.
Коли та вийшла, Агата підсунула собі стілець до краю басейну. Глянула Москалеві прямо в очі. Всілася і заклала ногу на ногу.
- А це неввічливо – сидіти в присутності власного батька, - зауважив Артур. – Мені тяжко повірити, нібито моя власна дочка проявляє таку відсутність чемності.