☭
Середмістя завжди мене і захоплювало, і лякало. Широкі, пусті вулиці, піднесена архітектура, вітер, що гуляє поміж будинками… Тут не те що у нас, тут чітко відчувалося велич та достоїнство столиці. Красиво продуманої, чудово спроектованої, приголомшливої за планами…
І так ганебно просраної.
Базар під Палацом навіть в цю пору ще пульсує життям. Різноманітні лампочки сяють на розтягнутих подовжувачах, висячи так низько, що люди майже чіпляються за них головами. Однаково кольорові, але ж і примітивні неони та нахабні рекламиб’ють по очах, в вуха ввертається музика з хрипучих динаміків, що безпомилково сповіщають про кіоски з касетами.
Протискуюсь між нерівно поставленими на кривому асфальті ятками та будками з дикту, лавірую між розставленими розкладачками та розісланою прямо на землі плівкою. Росіяни, румуни, болгари, литовці, чую навіть чехів і, мабуть, грузинів – всі вони з'їхалися в це одне місце, просто під Палац Культури, щоб провести поминки на могилі минулого устрою і пожертвуванням з готівки почтити надходження нової ери.
Сморід пластику і свіжої тканини бореться тут за все найкраще з тяжкими ароматами поту і дешевих парфумів. Під ногами мляскають просочені водою листи картону. Люди труться один об одного, витирають дошки примітивних будок, призупиняються, відступають і знову рушають далі, нібито бджоли, що тіснятьсяу великому вулику. На перший погляд, тут панує суцільний хаос… Однак, зі стільників аж скапує мед.
Мене закликають, чіпляють, пропонують і всовують усе – від заводних білоруських іграшок, через литовські тостери, турецькі джинси і болгарські светри, румунські фісташки, українські інстру -менти і ножі, і до корінних польських магнітофонних плівок, відео програвачів і касет порно з наліпками, заповненими на друкарській машинці.
Блукаю в цьому лабіринті наполовину навпомацки, мене сліплять лампи, що світять прямо в обличчя, мене глушить какофонія музики та випадкові говори цілої Вавилонської Башти. Двічі заходжу не туди, один раз відчуваю чиюсь долоню у власній кишені. Якби не ПКіН, що височіє над всім оцим, я обов'язково б загубився і вмер від голоду.
- Привіт, Артуре, - вітає мене Войтек, що стоїть біля нашого кіоску. – Приємно бачити, що ти дав собі раду… Тяжко було?
- Тільки нічого мені не кажи, - кручу я головою.
- Це ж скільки, кілометрів з п'ятсот? Напевне більше…
- Майже шістсот, на щастя, до Берліна заїжджати було непотрібно. – І досі відчуваю біль у спині та стиснутих на кермі долонях. – А найгірше по дорозі, це кордон…
- Привіз? – дещо нервово питає Войтек.
- Так. Пішли. Допоможеш мені.
- Попильнуй тут, добре?
Мій спільник указує сусідові на кіоск, той дає знак, що зрозумів.
З Войтеком мені йдеться набагато легше, видно, що він досконало орієнтується в цім, як здається, хаосі, він знає тут кожну вуличку і прохід. Буквально через хвилину він виводить до Єрусалимських Алей. Між двома кучугурами брудного снігу там стоїть пронизливо-зелений, старий польдек[13]– наша спільна інвестиція, яка скоро повинна буде окупитися на третину.
Відкриваю багажник, піднімаю покривало. Войтек зовсім недоречно розглядається на боки, даючи до зрозуміння кожному, хто на нас дивиться – а хтось же дивиться, в цім я впевнений- що тут у нас є дещо цінне.
- О, рани, - він аж свище крізь зуби. – Скільки штук?
- Шістнадцять, більше в них не було… І ще ось, тримай це! – Витягаю брезентовий рюкзак і, не зважаючи на опір приятеля, навішую йому його на живіт, щоб не тратити з очей випханого вуглистими коробками горба. Потім відриваю задні двері і подаю йому ще й скриньку з помаранчами. – А тут камуфляж!
- О рани, то… звідки, як? – Войтек забуває про дорогоцінний рюкзак, як тільки бачить перед собою цитрусові.
- Це з грошей профспілки. І стільки цього взяв, що на всіх на підприємстві стачило… І ще скринька для тебе знайшлася.
- Ну… а для тебе хоч є, ні?
Весь Войтек. Капіталіст в мріях, соціаліст в душі.
- Маю, не бійся. Собі теж залишив, останню, - заспокоюю його. – Слухай, я продивився папери, заскоч на підприємство десь до Нового року…
- Не дам ради, навіть на це не розраховуй. Сам же бачиш, який тут зараз рух… Треба заробити тут максимум, доки все це не єбнеться.
Занепокоєно дивлюсь на нього. Як на нього, це було найстрашнішою моряцькою лайкою.
- Що таке? – підходжу ближче.
- З першого січня, відразу і принципово, входять в життя ті реформи. Ну, ти ж знаєш, той пакет, який ухвалили. То ж буде бомба, слухай… Все піде в друзки. Вся система.
- Що це означає?
- Інфляція, зменшення купівельної спроможності, курси валют пошаліють, - починає переліковувати Войтек. – Повне розрегулювання того, що літами силою підпирали до вертикалі. Це так, якби, ну, не знаю, якби після декілька років бабусі в ортопедичному корсеті раптом зняв його з неї і наказав йти по вугілля. Ціни ракетою злетять догори, гроші втратять вартість… А може і ні. Не знаю, серйозно, не знаю.