Слабо. Два факультети, дисертація, а вираз обличчя немов у учня.
- Так що не можу я зараз поїхати на підприємство. – Він мотає головою. – Не можу втратити тут ні одної годинки… Навіть чверті години, так що, принципово, мені вже потрібно вертатися. А ти пильнуй спілку! Я ж буду сидіти тут і заробляти гроші на нас двох. Якщо побачиш, що хтось бажає продати власний пай…
Він прощається зі мною жестом голови і починає відходити, завантажений, мов верблюд.
- То що?! – кричу йому в спину.
- Купуй! – кричить він у відповідь, зникаючі в натовпі. – Не дивись на ціну, купуй! Але ж тільки за злоті"
"Пильнуй", от же мудрило знайшовся. "Купуй". За нас двох стане заробляти… А мені залишив матюкатися з працюганами, в той час як він стане крутити тут великими грошима. Змотайся до німецької демократії, стій на кордоні, сри до придорожньої канави… Віддай йому товар, а потім тільки пильнуй. А ми ж все повинні були робити разом…
Немає незамінних людей.
Що поробиш, як так хоче, то нехай так воно й буде. Раз він розкручує свої можливості і знайомства тут… Тоді і я не стану соромитися користатися власним положенням.
☭
- Хоп, хоп, я вже тут!
- Ну, нарешті можна тебе побачити… - Марта обіймає мене, притуляється всією собою. Від неї пахне шампунем, капустою з грибами та домом. – О котрій ти вчора взагалі повернувся?
Цілую її, на хвильку занурюючись в атмосферу дому.
- Сьогодні, а не вчора. Десь біля третьої… може в пів на четверту, - воркочу я, поглинаючи запах її волосся. – Всього три годинки спав. Боже, як же я сумував за всіма вами… О, дітки мої!
- Хей, тато. – Ага підходить і теж мене обіймає, цілує в щоку. – Що ти мені привіз?
- Ну, знаєш що?! – жартома смикаю її за вухо. – Батько повертається після стількох днів, а ти так матеріалістично!...
Вона знизує плечима, притуляється ще сильніше.
- Ну так. Хоча я і свідома прагматично мотивації. Малий зараз вискочить з кімнати і почне…
- Тато!!!, - розігнана кулька енергії кидається на мене, починає скакати навкруги, смикати за штанину, допомагає і разом з тим заважає зняти куртку. Тягне до спальні, де так і стоїть моя нерозпакована дорожня торба.
Дозволяю піднятися на хвилі, відкриваю торбу і витягую подарунки – для Ярека, не знаю, якогось робота чи автомобіль, а може і те, і інше. Для Аги – набір паперу і конвертів для листування, ще красиві олівці. Все так, як вона і сама передбачала: вона дістає свій подарунок і сидить з нами, розмовляючи і розпитуючи, радіючи моєму поверненню, а не привезеному гостинцю. Малого мов вітром здуло, він замикається у себе в кімнаті, і я лише чую звідти радісні окрики.
- О, це ще не все! – згадую я собі. – Ага, допоможеш мені? Треба дещо вийняти з машини.
Збігаємо вниз, переходимо на темне подвір'я. Прикритий брезентом "полонез" ще стоїть. На щастя. Кожен раз, коли його залишаю, відразу ж прощаюся з ним у думках.
- Добре, що ти є, татко.
Чую в її голосі щось… дивне. Відкриваю пасажирські двері і уважно дивлюсь на доньку: дівчина, що не кажи, на філософії. Слів на вітер не кидає.
- Дидаскали[14] для профанів прошу. – Витягую до неї руку, дочка знову втулюється в мене. Щось мусить бути не так. – Що, розлучилися?
Ага тільки киває головою, втискаючи обличчя в моє плече.
Чорт, завжди такі ось речі перед святами… Не до кінця знаючи, що зробити, підіймаю долоню і гладжу її волосся. Ніколи не вмів я втішати жінок, що плачуть.
- Обіцяй мені… - хлипає вона і сякає носом, - що ти і мама… ніколи… що ви назавжди…
Ага мусила чути, як ми сварилися перед тим, як я виїхав. Що гірше, мусила зрозуміти.
- Донечко, кохана… Люди в злобі кажуть один одному різні дурниці… А вже твоя мама і я – особливо.
- Слово честі? – Ага відсувається і дивиться почервонілими очима.
- Слово честі. – Усміхаюсь їй, лізу до машини і подаю їй ящик, наповнений сонцем. – Тримай, це для покращення настрою.
- Що це… ееей… Ураааа! В мене найкращий на сіті татко! Ііі…
- Тихо, тихо… Не кричи вже так, а то у вухах дзижчить.
- Тато, але ж серйозно… я люблю тебе… І маму, і навіть Ярека теж… Важливо ж тільки це, правда? Родина, приязнь та чесність?
- Саме так, донечко. Саме так.
Захлопую дверцята, підтримуючи під пахвою другий ящик з помаранчами.
14
Дида́скал (грец. διδάσκαλος — учитель, наставник) — учитель у Стародавній Греції та Візантії. Також так називали вчителів у братських школах України і греко-латинських школах Московської держави 17 століття. Тут: прошу пояснень для профанів.