Штрафи, що сплачуються готівкою – прекрасна річ.
Інстинктивно затримую дихання, пірнаючи в багатокольоровий лабіринт торгівельних кіосків. Залізні челюсті відкривалися щоденно вдосвіта, багатствами з усіх усюд заманюючи людей, що юрбами прибували на базар.
Начебто, це був найбільший базар Європи, хоча зараз з ним різко конкурував Стадіон[16], набагато ближчий моєму серцю і нашій Празі.Там ми теж мали власний плацдарм, але ж Войтек вперто тримався місця під Палацом Культури.
Ходили балачки, що тут планують збудувати повно розмірну торгівельну будівлю з наступним втисненням більшої частини торгівлі в межі права – податки, контроль і тому подібне. З усім цимможна було б порадити, але я стояв на тому, що, раніше чи пізніше, торгівля звідси зникне.
Вже зараз були видні зміни – все більше стендів з усіляким мотлохом, все більше секс-шопів, розкладені підручники і книжки. Окрім того, тут крутилися приїжджі і туристи, чи та цільова група, яка ніяк не відповідала профілю нашої діяльності. Майбутнє знаходилося на тій стороні Вісли.
Схід був майбутнім.
- Войтек на місці?
Я підійшов до нашого кіоску, збитого з солідних, дерев'яних дощок.
- Пане Войтеку, ваш спільник прийшов! – закричала пані Моніка, яка теж продавала товар. – Як там, пане Артуре? Жарко сьогодні, чи як?
- Ну, так…
Я витер піт з чола. Тут не було навіть вітру, асфальтовані вулички парилися у власному соусі, пахло китайською їжею та розігрітою плівкою.
Войтек з'явився з нутрощів своєї маленької крамнички, тримаючи в руці пляшку з водою.
- Ну привіт, Артуре! – він подав мені руку, на якій гордо блищав новенький годинник.
- Всього! – Я хлопнув його по плечу. Неприємно мляснуло, я скривився та витер долоню об штани. – Ну і пекло у вас тут…
- Ага. Що там на фірмі?
Я присунувся до нього поближче, щоб стояти в потоці повітря від вентилятора.
- Потихеньку крутиться… Слухай, а чому такі слабі обороти в останній час?
Мій партнер зиркнув на пані Моніку, показав мені рухом голови: пішли до середини. Я сховався разом з ним за малюсінькими дверима.
Лінолеум підлоги аж прилипав до взуття, лампочка, що висіла під стелею, помітно підвищувала температуру на декілька градусів. Минулорічний календар, на якому тітка зі гостроконечними цицькамирекламувала комп'ютерні монітори, було ледве видно з-під приколотих кнопками листочків з номерами телефонів, замовленнями та адресами контрагентів.
- Сідай. Пива хочеш?, - Войтек відкрив туристичний холодильник.
- Та ні, я машиною…
- Як хочеш. – Він з клацанням відкрив банку, відпив піну. – Що, знову мало готівки?
- У нас мало, - поправив я його. – Ти ж сам знаєш, що треба розкручувати Стадіон. На підприємстві придалося б кілька нових станків, знову ж таки, Здзіховський в останній час починає крутити носом…
- І чого той дід знову хоче? Він вже й так багато отримав, - пирхнув Войтек.
- Скандал мені вчора влаштував, що ми влізли з товаром в його склади.
- Його!...
- Я ж йому так і сказав. А він на те скипів і почав погрожувати, що з нами усіма справиться…
- Що, так і сказав? – зацікавився Войтек. – Ну добре, дивись… Вважаєш, що треба йому знову гвинтик прикрутити?
Хто не може цінити того, що щось має, навіть якщо цього небагато, втратить усе.
- Вважаю, що його треба відстрелити.
Войтек завмер з банкою, піднесеною на половину руху, непевно закліпав очима.
- Та не у тому сенсі, - поспішив я з поясненнями, мимо волі усміхаючись, - Хоча…
- Навіть не жартуй так.
- Войтуля, ну ти що? Я ж тільки хотів сказати, що…
Той відставив банку на шафку, зняв окуляри і потер обличчя долонями.
- Я знаю, що ти хотів сказати. Але ж, чи ти не вважаєш, що від певного часу такі жарти… перестали бути забавними?
Я покрутив головою.
- Не знаю. Але ж, знаєш, що напевне не є забавним? Те, що в нас немає чим затоварювати Стадіон. Здзіховського залиш мені, я все це влаштую, але потрібна готівка.
- Еех, Артуре…
- Довгу хвильку ми мірялись поглядами, наррешті Войтек відвернув голову. Без всякої охоти він дістав сумку, пристебнуту до пояса, витяг з неї скручені банкноти.
- Тримай, зроби, що треба. Але ж знай, не можна постійно витягати грошей з бізнесу.
- Войтек, то інвестиція…
- То дурниця! Тут у нас сталий збут, постійні клієнти! На кой чорт нам ще більше, нащо стартувати не у своїй лізі?
Я поглянув на нього і був щиро здивований. Відповідь для мене була настільки примітивно очевидною, що я аж всміхнувся, згортаючи готівку зі столика.
- Бо можемо.
☭
Стадіон Десятиліття привітав мене тим, що і завжди: гармидером голосів, запахами їжі, шелестом пластикової плівки та лопотанням прапорів, бубнінням динаміків і незносним жаром.
16
"Національний Стадіон у Варшаві (StadionNarodowywWarszawie) — футбольний стадіон у Варшаві, побудований на місці старого застарілого "Стадіону Десятиліття" (довго використовувався як найбільший базар в Європі).