Я забрався на найвищий ряд арени, подивився згори на цей величезний кратер, виповнений людськими мурашками. Це власне тут, на голому бетоні і брезенті, в болоньєвих торбах та забитих до останнього рюкзаках, народжувалися нові багатства.
Мій… чи то наш скромний кіоск знаходився десь на половині висоти давніх трибун, дещо правіше від входу. "Скромний" – бо початок не був легким; але ж, схоже, з початками завжди такі. Начальство так званого "Ярмарку Європа" дуже багато вимагало за місце, а нещодавно орендну плату ще підвищили, відчуваючи, що ідея спрацювала, і люди починають сюди сходитися.
Зараз ми ще могли дозволити собі платити, але частина більш слабких торгівців вже почала іти на вулицю і власне під Палац…
Те, що шкодить нашому ворогові, для нас є добрим.
…ось тільки я не здамся! Мене власне це утвердило у переконанні, що цього місця треба триматися зубами та нігтями, не здаватися і тільки підкручувати темп. Це не штука іти з кимось боротися, коли ви обидва відпочили і повні сил. Результат бою вирішується, коли починає не вистачати дихання.
Коли солдат ледь може тримати зброю в руці.
На мить я ще зупинився біля кіоску з усіляким старим дріб'язком, старими книжками і вже наддертими коміксами часів ПНР – на обкладинках Клосс, Жбік[17] та інші абсурдні, потворні та двомірні постаті часів комуни… І не знаю чому, не впевнений, що прикуло мій погляд.
Я передивився декілька старих монет, російських значків та ґудзиків. Навіть підніс та обдивився старовинний письмовий прибор… Ні, це все дурниці. Хай авторучка буде в кишені, як зараз.
- Ну що, пане Артуре! – пан Каміль помітив мене ще здалека. – Пан все ж тут! А я тут вже не знаю, що й робити!...
Я протовпився за спітнілим товстуном, що пускав слину над розкладеними на столикові поруч німецькими порно-газетками, підійшов до нашого кіоску.
- Спокійно, Каміль. Своїх не кидаємо, - і похлопав по плечу свого майже-що-офіційного-працевлаштованого продавця.
Чотири ящики, в звичайних обставинах набиті відеокасетами, зараз були майже пусті. Зникла більша частина магнітофонних касет, пішли навіть диктофон і, нібито, оригінальні слухавки "філіпс"… Маю надію, що моя одноособова відсіч з готівкою не прибула дуже пізно.
- І скільки ж пішло?
- З вчорашнього дня? Та десь з дві сотні! – випалив Каміль, добре зчитавши мою понуру міну.
Я виматюкався про себе. Вже декілька тижнів панував якийсь безумний бум на касети, і зараз нам загрожувало, що ми пропустимо його вершинну хвилю!
- Тримай, - я сунув Камілеві до рук все, що вирвав від Войтека. – Купуй, скільки зможеш!
- Я… о, курва, пане Артуре! Але ж тут…
- Тихо, дурень! – Я обійняв його рукою і повернув в другу сторону, до тимчасової стінки. – Купуй, скільки зможеш. Наразі, найму не підвищуй, чуєш? Додатковий кіоск нам не потрібен. Набиваймо на повну те, що маємо.
- Мені буде потрібен хтось… Сам не донесу…
- З ранку когось пришлю. А зараз спокійно продавай рештки, і коли базар закриється, біжи по новий товар. Зрозумів?
- Так точно! – радісно відсалютував Каміль.
☭
Як раз тоді, коли я під'їжджав до підприємства, нагрітий сонцем автомобіль вже встиг більш-менш охолонути, міняючись з руської печі в звичайну кухонну.
Біля офісного будинку не було місць, тому я повернув глибше, у внутрішню фабричну доріжку. На щастя, сторож, що сидів перед будкою, мене впізнав, опустив ланцюг і махнув рукою.
На полонезі, що постійно кашляв на низьких обертах, я вкотився між давні цехи. Зараз всі вони були поділені переборками на менші сегменти, обвішані мальованими та обклеєними рекламними вивісками та табличками з назвами фірм.
"Ютекси", "Друтекси", "Польспави", "Міксполи", "Таргтови", "Здзіх-специ", "Сутекси", "Ковбаполи", "Боженікси", "Село-Марлі", "Кнут-Транси" та інші потвори-чудовиська розповсюдилися мов бур'яни і, виростаючи, буквально, з дня на день, і, часом, також швидко пропадаючи в глибинах коловоротів трансформації. Після них залишалися тільки вивіски, швидкозшивачі з документами, печатки та деяка кількість товару зі складним до усталення правовим статусом. Але ж немає нічого такого, чого б не можна було з вигодою продати на вільному ринкові.
Ну, може за винятком колишнього державного підприємства. Але воно служило для чогось іншого.
- Марленко, до шефа можна? – увійшов я до секретаріату.
- Ну, певне… а Добрий день" сказати вже не треба?...
Я подивився на неї: довго, протяжно. Чи то інстинктивно, чи то спеціально, але вона облизала і прикусила вуста. Я нахилився, спираючись кулаками на стіл, і поглянув їй в декольте.
17
Капітан Жбік, герой найдовшої польської серії кримінально-фантастичних коміксів, виданих у 1968–1982 роках, став одним із найпопулярніших героїв поп-культури часів Польської Народної Республіки. Про капітана Клосса, розвідника, героя "Ставки, більшої за життя", ви або самі знаєте, або ж спитайте у батьків.