- Напевне, з заводської бібліотеки. Там були усі дванадцять томів… І, мабуть,, ще і російською мовою були колись.
- Будь ласка… попрошу вас вибрати усе. Все. І негайно.
- Та ми ж розуміємо, пане керівник… Як пан бажає.
Стискаючи знахідку під пахвою наче безцінну реліквію, направляюся до машини.
☭
Додому я повернувся тільки ввечері. Треба було ще раз заглянути на фірму в підприємстві, заїхати до Яблонського, щоб забрати перелік замовлень та готівку, потім дещо закинути в розробку, перевірити, як справи з нашими контрагентами, заскочити до одного типа на Мокотові, який, нібито, мав доступ до алкоголю, а виявився звичайним дурилою… Поза тим, мені не було спішно, бо знав, що нічого приємного мене там не чекає.
На зворотному путі завернув на Медзешинський Вал[18], щоб дещо провітрити голову. Пройшовся вздовж води, поті присів на зваленому дереві, запалив.
Сонце ще приємно пригрівало, так що мені зробилося хороше. Я почав перегортати сторінки знахідки зі смітника, роздумуючи, які шляхи долі повинна була пройти ця нещасна книжка. А потім просто відкрив на першій сторінці и почав… читати.
"Товариші! Мене було делеговано, щоб я привітав вас від імені робітничої революції в Росії, біля самих підвалин капіталістичного устрою, що хилиться до падіння…".
Різке запаморочення привело до того, що я аж обіперся об дерево.
Слова звучали луною в голові, накладаючись одне на інше відзвуком тисяч голосників у вигляді прямокутних туб. Вони резонували від мурів з червоної цегли, відбиваючись від бруку, до блиску відполірованого чоботами десятків, сотень тисяч солдатів. Вони дзвеніли та гучали в кришталевих люстрах, розтоплюючись в звуконепроникних підвалах будинків, у яких на вході не було ніяких вивісок.
Я буквально сповз зі ствола і, хитаючись мов п'яний, добрів до автомобілю. Вліз за кермо, стиснув голову руками і сидів так, доки все не затихло. Доки не стихли пісні та ритм кроків на марші, я ж знову слухав солов'їв, що співали в заростях, та машини, які трубили на перехресті.
І тільки тоді я запустив двигун. Поволі, наче пенсіонер, вивернув та покотив в сторону дому.
Коли я заїхав на подвір'я, було вже майже зовсім темно. Навпомацки я замкнув "полонез", на автоматі пішов через подвір'я, керуючись на більш світлу пляму брами, за якою було вже видно освітлену вулицю.
Мало бракувало, і я б його не почув та пройшов поруч. На щастя, мені здалося, що окрім звичного гармидеру вечірньої Праги – гавкоту собак, сміху на вулиці, відголосків граючих телевізорів, що неслися крізь відкриті на всю ширину балкони, далекого виття сирен – було ще щось.
Якби тихеньке, здавлене квиління, яке доносилося з…
- Господи Ісусе!... – Я сягнув до вузької діри біля смітнику і витяг звідтіля Каміля. Він мусив якимось чудом заповзти туди, весь був брудний, у рваному одязі, обличчя було схожим на маску з засохлої крові. – Каміль!... Каміль, чоловіче, ти мене чуєш?! Що ти тут робиш?
- Забрали… усе… - тільки й зміг прошепотіти той, хоча я ледь розрізняв слова.
- Що, Каміль, ти про що…
Мені зробилося гаряче, потім холодно. До мене дійшло, про що він каже.
Наступні хвилини просто пролетіли перед моїми очима, ніби фільм на швидкісному перемотуванні вперед.
Пам'ятаю, що достукувався в двері Кульського, який вискочив на сходи тільки в сітчастій майці та сімейних трусах.
Потім з'явився ще хтось, з ліхтариком, що ходив ходуном в руках.
Голоси, інші люди.
Потім нараз світло і чоловіки в білих халатах, що завантажували Каміля до швидкої. Перелякана Марта, що тулилася до мене і питала, що ж сталося. Я щось їй відповідав, але власних слів не пам'ятаю…
Пам'ятаю тільки, як мчав по тротуару, переляканий тим, що швидка доїде до лікарні швидше за мене, і я не буду знати, куди його забрали.
☭
Я сидів у лікарні, поволі провалюючись в теплий заспокійливий ступор.
Тиша пустих коридорів, від яких пахло дезінфікуючими засобами, здавалося, випалювала думки з мозку, люмінесцентні лампи одностайно гуділи. Лише час від часу десь далеко стукали двері, проходили якісь люди.
Ніхто не звертав на мене уваги. Я відчував себе ніби якийсь елемент оснащення.
- Це пан з ним прибув?
Я підніс голову, закліпав очима. Медсестричка зітхнула, подивилася на мене, як на наркомана.
- Так це пан з ним прийшов? – повторила вона, акцентуючи голосні звуки. – З тим, якого привезли?
- Я… так, так. З паном Камилєм…
До мене дійшло, яке в нього… яке було… прізвище.
- Пан може зайти до нього. – Вона указала палату. – Тільки не надовго. І прошу не палити і не відкривати вікна.
18
Вал Медзешинський є однією з основних транспортних магістралей Варшави і проходить вздовж Вісли паралельно із захисними земляними валами.