Я кивнув, підіймаючись зі стільця. Я сидів тут вже п'ять годин, кілька раз задрімав. Шия боліла як холера, я ледь міг ворухнутися.
Каміль виглядав жахливо.
Люди в лікарнях переважно виглядають погано, але ж він… Все обличчя в генцианфіолеті, на лобі декілька швів, голова в бинтах. Нога на витяжці, рука в гіпсі. Широке бинтування через живіт – там, куди його штрикнули ножем. Він, начебто, на кілька міліметрів розійшовся зі смертю, ще трішки – і ніж попав би в аорту.
- О, пан Артур… - ледь чутний шепіт вибрався з поміж розбитих губ.
Я ж не дуже знав, що сказати. Тільки стояв біля нього, безсило розводячи руками.
- Каміль… Каміль, тепер все буде добре. Кажуть, що ти вилізеш з всього цього.
- Все забрали… - Раптова судома викривила йому обличчя. – Я не хотів віддавати… Втік від них в кущі, потім далі… Вони гналися за мною…
Я стиснув долоню на холодному поручні ліжка.
- Хто? – рикнув я.
- Вірмени. А може грузини… Їх було двоє. Знали, що в мене бабки… А ж добре сховав… Шукали, і все знайшли.
В черговий раз я почув, як в горлі встала крижана куля. "Все"… як страшно це звучить.
- То все нічого, Камілє, - спробував ігнорувати я. – Відіб'ємо. Такі речі бувають. Сам знаєш…
Каміль зітхнув, скривився, коли пароксизм болю пробіг по тілі. Врешті прийшов до тями, прошепотів:
- Мене чекали… чекали в брамі у Маріана. Знали, що я прийду.
І я почув, як весь світ знову закрутився навколо мене.
☭
Наступний день минув, як уві сні. Я не був нездатним змусити себе мислити. Йшов вперед з розгону, але в засаді крутився по колу.
З'їв снідання, під час якого Марта гнівно мовчала, я ж намагався пояснити дітям, чому я не повернувся додому, і хто був той пан, якого знайшов біля смітника.
Потім поїхав до міста, взяв з собою Янека, щоб повести його до того магазину… Довелося трохи покрутитися, щоб знайти місце для паркування, а він, замість того, щоб спокійно сидіти, весь час тільки й питав, коли ми поїдемо на ту холерну площу Спасителя. Врешті я не витримав і накричав на нього, коли ми стояли на світлофорі.
Гівнюк образився на мене, і коли нарешті я припар кувався під тим довбаним книжковим магазином, він сказав, що нічого не хоче. Я накричав на нього ще раз, і з цієї причини повернув під знак, прийшлося пояснювати глинам[19]… Обійшлося невеличкою безпосередньою виплатою, але ж розлючення залишилося.
Та не буває так, щоб зле на добре не вийшло. Щось підсунуло мені одну ідею: ризиковану, але ж потенційно не дурну.
Я під'їхав під дім з писком гальм, наказав малому вимітатися додому. Самзавернув, чудом не попав під трамвай і помчав на Ягеллонську.
- Кучепа є? – тільки й кинув я черговійпо районному комісаріату поліції. Та подивилася на мене тяжко, але ж милостиво перевірила щось в графіку.
- В цей час майор Кучепа веде навчання. А пан в якій справі?
- В приватній, - буркнув я, потім дав задньої. – Це значить… перепрошую пані, в мене була сімейна трагедія. А коли Франек скінчить?
Це дивно, як люди міняють тон, коли їм стає відомо – або ж, коли в них з'явиться переконання – що хтось є приятелем начальника.
- Зараз він у двадцять другому кабінеті… А пан не бажає присісти?
- Почекаю у нього під дверима.
Коли Кучепа на кінець з'явився, я вже п'ятий раз читав стінну газету.
- О, привіт… Що ти тут робиш, Вюрек?
- Привіт, Франек, - подав я руку давньому сердешному ворогові з середньої школи. – Це ж скільки літ, скільки зим, так?
- Так… в останній раз, мабуть, як в мене "сиренка"[20] зіпсувалася у вас на районі. Стара історія. Зайдеш?
Я тяжко подивився на нього.
- Ні, пішки постою.
Той відкрив двері, впустив мене попереду себе. Мабуть, не з ґречності, а з навички. Старий чортів убек[21].
- Попити чогось не хочеш?
- А щось є? – підхопив я з надією, але він лише покрутив головою.
От сволота, завжди він був злостивим. В нашому класі ніхто його не любив і прозивали Кучерою, "на честь" ката Варшави[22]. Він на злість усім пішов на міліціонера, повторюючи, що буде в нас стріляти та бити дубинкою… А потім, і правда, в сімдесят шостому придушував страйки.
Хазяїн кабінету розсівся в кріслі, запалив. Мене не почастував, тільки дунув димом в обличчя.
- Ти маєш на увазі того типа, якого вдарили ножем, - промовив він ніяким тоном.
Я кивнув, не став вникати, звідки йому відомо. Це не мало значення.
- Я бачив адресу на рапорті, - пояснив Кучепа, хоча його і не питали. Він завжди любив хвалитися, який же то він розумний. – Якось асоціював, що ти колись там жив… І тут ти з'являєшся особисто. Пан голова, чи не так? Може я повинен встати, як то мовиться?
19
Глини – презирливе прізвисько поліцейських (як російське "мусори"). Походить чи то від кольору мундирів: сіро-голубого, чи то від прізвища першого поліцмейстера Варшави Аугустина Глинського (кінець XVIII ст.).
20
Syrena (Сирена) - польські легкові автомобілі та вантажні фургони, що вироблялися компанією FSO у Варшаві з 1957 по 1972 роки, а також на Заводі малолітражних автомобілів (FSM) у Бельсько-Бяла з 1972 по 1983 рр.
21
Убек – функціонер чи співробітник Управління (Департаменту) Безпеки (польськ. – Urząd) ПНР.
22
Франц Кучера (1904-1944) — німецький офіцер, бригаденфюрер СС і генерал-майор поліції. З 25 вересня 1943 року — керівник СС і поліції дистрикту "Варшава". Один з організаторів нацистського терору на окупованих територіях СРСР і Польщі. У грудні 1943 року командування варшавського підпілля винесло Кучері смертний вирок, за організацію "публічних страт". Виконання вироку було доручено загону Армії Крайової "Пегас-Агат". У замаху на Кучера брало участь 12 чоловік. Акція була призначена на 29 січня, але в той день Кучера з дому не вийшов. Операцію перенесли на ранок 1 лютого 1944 року. Після того, як Кучера виїхав зі своєї резиденції замах було вдало проведено і між 8:50 і 9:10 ранку він був убитий.