Ризикували ми сильно. Але ж одержати могли ще більше.
- Кульський сьогодні вихідний, - скомандував я, коли ми нарешті доповзли до свого поверху. – Завтра прийдете до мене з самого ранку, разом підемо на базар.
- Так точно!
На цей раз Кулек віддав салют. Правда, невміло, бо біцепс був настільки великим, що рука не згиналася у лікті до кінця, зате дужо поважно і щиро. Я сунув руку до кишені, витяг рулончик банкнотів, які ми ще знайшли схованими у вірмен під підлогою. Почав відраховувати, але потім передумав, віддав йому всі.
- Загляньте ще до наших. Поділіться, як самі вважаєте за потрібне.
- Так точно! Дякую, шефе!
- Ну все же, все. Ідіть, - махнув я рукою.
До дверей я підійшов, відчуваючи, що в мене болять всі кістки. Спина пульсувала тупим болем, треба й самому заглянути до лікаря… А, що з нею станеться. Помажу маззю, само пройде.
Марта, схоже, здогадалася, що щось сталося, бо навіть не скандалила з приводу того, де я так довго був.
- Все в порядку? Тільки й запитала вона, коли я з третього разу здійняв взуття.
- Так, - просопів я у відповідь.
Я витяг залишки здобутої готівки, висипав безладну купу банкнотів на стіл в кухні: всілякі валюти різних номіналів, кольорів та розмірів, з Європи та з Америки…
Марта дивилася на все це з кам'яним обличчям. Я ж старанно вибрав з купи зелені долари, розпрямив їх і вклав собі до кишені. Решту пересунув до дружини.
- Завтра поміняй на бакси. В кількох канторах[23], щоб багато не питали.
Взяла, не обізвавшись ні словом. Ні тоді, ні до самого кінця вечора. Ні навіть вночі, коли піднялася з ліжка і повернулася до мене в мереживній нічній сорочці.
☭
Час наближався до обіду.
Торгували, мов шалені, від самого світанку. Товар ішов, як горілка, люди товклися біля кіоску так, що сусіди аж кілька разів робили скандали. Ми, начебто, блокували весь рух, через що інші клієнти не могли до них потрапити.
Щиро говорячи, мені на це було як гівна накласти.
Сивий саме змінив Кулека, який пішов відсапатися у тінь і нарешті відлити. Наш мускулистий рецидивіст пив воду ніби вавельський дракон, нирки у нього були хороше натреновані в бійках, так що не дивно, що міхур у нього наповнювався дуже швидко.
А пити було треба, бо шквар стояв неможливий. Я і сам відчував, як починають пекти відкриті плечі та шия. Дуже вже пізно надів я рибалький капелюх.
Чорних я примітив відразу, як тільки вони появилися на короні стадіону. Йшли збитою групою, незважаючи на спеку, одягнені в болоньєві куртки, тренувальні костюми та обов'язкові червоні мокасини. Звернули набік, потім спустилися нижче. Покрутилися біля будки з хот-догами, але ж я бачив, що прямують вони в нашу сторону.
- Сивий, сходи купи мені морозива на паличці, - указав я на будку.
- Вже роблю, шефе.
Підходили вони поволі, поступово займаючи простір та відпихаючи інших людей вбік. Двоє вже стояло біля палатки напроти, ефективно не дозволяючи навіть погледіти на товари. Ще один чорний і носатий робив вигляд, нібито оглядає товар поряд.
А потім перед нашою стійкою просто утворився пустий простір, обмежений лише широкоплечими спинами приїжджих з-за далекого Кавказу.
- Ну, пане поляк. То що, поговоримо?
Я безпристрасно поглянув на смаглявого типа, що стояв переді мною. Знизав плечима, безтурботно сунувши руку до кишені.
- Купуєте щось, чи тільки дивитесь? – відізвався я дещо приржавілою російською.
- Я що, фраєр, купувати власний товар? – Чурка нахилився до мене, постукав пальцем по голові. – А ти, оленю, двох людей нам забив.
- В технічному сенсі – одного, бо другого застрелив той перший. Вони напали на мого кур'єра. Розумієш? Ми на східному березі таких речей не забуваємо і не пробачаємо. Особливо ж таким як ви, чорножопим мавпам.
Вірменин почервонів, вирвав з-під куртки пістолет і націлив його прямо мені в голову.
Так ми стояли довгий час, він тяжко дихав, я ж просто дивився йому в очі. Великим пальцем я клацнув запобіжник зброї, що була у мене в кармані.
- На коліна, стерво! – прошипів вірмешка, тільки голос у нього дрижав. – Благай мене!
Я спокійно покрутив головою.
Ти вже не вернешся. Обіцяєш, але ж виїдеш і не вернешся. Адже то твій син.
- А ви самі завжди дотримуєте слова, Абіраде Паранцемовичу? Колись ви обіцяли жінці, що повернетесь до неї. Скільки це вже років?
Щось проскочило на його обличчі, вірменин стиснув зуби. Ствол присунувся ближче, упираючись в моє чоло. Хтось крикнув внизу, люди почали помічати, що робиться.
Вагаршапат.
- І не боязко вам було залишати сина, Абіраде Паранцемовичу? Вагаршапат[24] – це ж таке красиве місто.
- Ти… - прошипів той, готовий стрелити, але в цю мить на трибунах зчинився якийсь галас. Майнули сині кашкети з маленькими орликами, хтось крикнув, коли піднялася та впала донизу біла гумова палиця. Вірмени приснули в усі сторони, залишаючи мене один на один зі своїм поводирем. Той розглянувся по сторонах, пістолет відвів. – Ще зустрінемося!
- Сумніваюсь, - буркнув я, дивлячись на те, як він відбігає і змішується з юрбою.
- І що то за збіговисько, громадянине?
Задоволений сам собою Кучепа раптом пройшов пустою трибуною, начебто Цезар, який піднявся на Капітолій. Його віддані ліктори завзято пригощали палицями та носками чобіт схопленого перед тим вірменку, який вже залишив всілякі спроби втечі і тільки закривав голову руками.
- Клієнти питали, чи не продам їм трохи щастя.
Я усівся на складаному стільці, відчуваючи, як піт стікає по спині.
- І що, громадянине, продали?
- Такі трансакції я проводжу виключно з органами охорони законності та порядку нашої коханої третьої Речі Посполитої.
На стосі касет я поклав конверт. Кучепа взяв, помацав пальцями товщину.
- Щось ці п'ять відсотків дуже марні…
- Бо то ж тільки перший внесок. - Я вибив пальцем цигарку з пачки, почастував начальника. Після деякого вагання він взяв; Сивий послужливо клацнув запальничкою, а мені подав замовлене раніш морозиво. – Щось довго у вас пішло.
Кучепа знизав плечима.
- Твій гонець не міг нас знайти. Щось твій Сивий не швидко втумкує, а я ж сказав, що ми будемо за будкою, а не перед нею… То коли другий внесок?
Я видмухнув димову хмарку, дивлячись, як та злітає в ідеально лазурне небо.
- За тиждень, в той же самий час. Своїх доберманів можеш не брати, а то ще людей моїх перелякають.
Майор добродушно подивився на своїх підлеглих, як батько дивиться на неслухняних дітей.
- Нехай трошки побавляться. Заслужили.
Я торкнувся авторучки, що лежала в кишеньці жилетки.
Кивнув.
- Ми всі заслужили.
24
Вагаршапа́т (колишня назва Ечміадзин) — церковна столиця Вірменії, одне з п'ятьох найбільших міст країни, найбільше місто марзу (області) Армавір. Місто розташоване за 20 км на захід від Єревана та за 15 км на північ від залізничної станції Ечміадзин. Одне з найвизначніших міст Вірменії у культурному та релігійному плані, оскільки саме в ньому розташована резиденція Вірменської апостольської церкви та найстаріший у країні монастирський комплекс, побудований у 302-303 рр. Місто назване на честь свого засновника, царя Вагарша I, та у II—IV століттях було столицею Великої Вірменії.