- Тільки я бажаю це в письмовому вигляді і з твоїм підписом.
Тойжадібно кивнув. Люди не переставали мене дивувати: вони вважали, нібито підпис нічого не значить. "Папір і не таке витерпить" – так часто я чув… Тим часом, папір, перш за все, був пам'ятливим і дуже точним, неублаганним у власній чорно-білій конкретності.
- Артуре, чи ти міг би хоч раз… - почала моя шлюбна половина.
- Ти бажаєш при ньому про те розмовляти? Дійсно бажаєш?
Я указав на архітектора, який блискавично сунув ніс в свої проекти, роблячи вигляд, ніби його тут і немає.
- Ти навіть не знаєш, що я бажала сказати!
- Чому ж, знаю, - рикнув я, рушаючи до автомобілю.
І знав аж надто добре і не збирався слухати всього цього в черговий раз. Перед усім, в мене не було на це часу, якого я тут і так багато викинув псу під хвіст. Я всунувся за кермо, а потім грюк добре змазаних дверей відсік ще якусь тираду дружини.
Трилітровий двигун радісно буркнув, з динаміків попливла перервана раніше на півтону весела музичка. Я розвернувся між деревами, вмикнув першу передачу и натиснув на газ, щоб задні колеса стрелили зірваним дерном, виносячи мене з розгону на ґрунтову дорогу.
Нарешті я дотяг до траси, включив мигалку і вскочив перед якимось дідком в великому "фіаті". Той, звичайно ж, почав мені сигналити, блимати фарами і показувати фак… Я дозволив йому під'їхати ближче, після чого запустив оприскувачі фар. Хмура розпиленого детергенту перелетіла над дахом, засипаючи передню шибу автомобілю, що їхав за мною, дрібним туманом крапельок, а я одночасно різко пригальмував.
Дідок врізався мені в гузно, його закинуло вбік, так що "фіат" майже в'їхав в рів. Я ж втиснув газ на повну, залишивши дідка в хмарі вихлопних газів, і через хвилину втратив з очей в дзеркальці заднього виду.
Я наближався до столиці, як і звичайно несучись забитою в цю пору трасою. Поляки, зрозуміло, їздити ще не навчились. Я мусив обминати їх то з правої, то з лівої сторони, думаючи за інших і сигналячи на виключно тупих, що волоклися парами і жили у неправильному переконанні, нібито ті лишні п'ять на годину більше – це вже обгін.
Ого, знову тіри з Білорусії валять: два, три, п'ять… Напевне ж завернуть десь убік, розвантажаться на складі, швидко перекинуть товар на піддонах і вирушать далі, через Познань і до Берліна. Це тільки в тому випадку, якщо ті дебіли в Сохачеві знову не будуть лазити по переходах для піших[25]. Нещодавно Славек побився з якимось крикуном, треба було витягувати його з тимчасового арешту.
А це вже територія Прушкува. Там не можназалишити людину на ніч в камері, бо обов'язково повіситься на підтяжках. Поза тим, в арешті можна заразитися хворобою, наприклад, психічною. І потім такий хворий з розбігу бахне головою в стіну і заб'є себе.
І таке траплялося, і тут нема чого сміятися.
Я проїжджав по мосту, коли задзвонив мобільний. Глянув на номер: Бенек з Зельонки[26].
- Хело, - кинув я в слухавку, притискаючи її до вуха плечем. – І як воно… Можу, можу, як раз їду. Ну так, готуємо… Скільки?! Ну, курва, не можна ж так, з дня на день… Ага, ага. Холера, ну… Ні ну, напевне, дам раду… Добре, добре. Підішлю до тебе когось з моїх, дам йому печатку і нехай підпише. Зможе, не кричи. Ну, бувай…
Відкинув великий, невигідний телефон на бокове сидіння. Звичайно ж, він відскочив від папки для паперів, що лежала там, ковзнув по рахунках і зсунувся в щілину між кріслом і дверима. Я недобре матюкнувся, коли проїжджав через кільце на пізній жовтий: бувають такі дні, коли ніщо не йде, як повинно.
Звернув вбік, з'їжджаючи на стоянку під Палацом Культури. Курва! На умовлену з певними серйозними людьми зустріч я спізнювався вже на п'ять хвилин… А ввечері треба ще було зустрітися з Агатою! Чорт, зовсім забув, що це вже сьогодні.
Я грюкнув дверима, пікнув, включаючи сигналізацію. Зробивши декілька сотень кроків, згадав про телефон, знову відкрив центральний замок, рвонув за клямку… Ну і чортовий мобільник, звичайно ж, випав на землю.
Я нахилився, щоб підняти його, і необережно штовхнув носкомтуфлі.
Той зник під автомобілем, наче лящ за бортом човна.
Я зі злістю хряпнув дверми, сів за кермо. Обережно, щоб не повернути коліс та не перетворити "нокію" з усіма записаними в ній контактами на купку нічого не вартого сміття, від'їхав назад. Вийшов з машини, підняв телефон, намагаючись не зважати на якогось дурня, що давив на сигнал…
- Пиздуй звідсіля, хуй немитий! – наорав я на нього з усією накопиченою з ранку парою. – Ну що, проблеми в тебе? Давай, іди! Вийди до мене, підор! Іди, покажи пацану, як отримуєш пизди! Ну, то що? Ану виходь, тобі кажу!...
25
Як бачите, затримка руху людьми, що постійно йдуть по пішохідному переходу, була придумана в Польщі в 90-і роки…