Я усівся і рикнув двигуном, підриваючи машину на довбані півтора метри вперед. Тільки дивився в дзеркальце заднього ходу, чи насмілиться чемпіон баранки глянути на мене, проїжджаючи поряд, бо ж я його тоді… Ні, проїхав ввічливо, дивлячись прямо перед собою. А шкода.
На половині дороги до входу я став відчувати, що обливаюся потом. Не міг же в такому стані…
В наші часи не прийнято рахуватися з слабкими. Рахуватися будуть виключно з сильним.
Я звільнив крок, зупинився. Стягнув піджак і закинув на плече. Втягнув до легень повітря варшавського середмістя.
І справді. І нехай той російський бізнесмен іде нахуй, ким би він не був. Як кохає, то й почекає.
Я звернув вбік, між залізними будками торгівельних рядів. Пройшов всю алейку, а потім… потім вловив в повітрі нотку запаху. Незнану, але ж аж до болю знайому. І я рушив під вітер, немов гончий пес.
Я занурився в самий базар, почав протискатися між людьми.
Дідок стояв на самому кінці проходу. Його невеличкий, примітивний стелажик був майже закритий з усіх сторін більшими та новішими будками. Кілька разів я мусив обходити його з різних боків, бо закопчена, димова труба була дуже характерною, і, все ж, ніколи сюди не потрапляв.
Я підійшов до нього, несмілий та сполошений.
Дідку було років з вісімдесят. Коричневий, зморщений, ніби пересушена родзинка, сива борода з ідеально білими пасмами, на голові чорна, вишита шапочка. Мала пічечка на коліщатах, поряд всього один столик і два зовсім випадково підібраних стільця, дві упаковки одноразових виделок і ножів – і все тобі обладнання.
Я присів, до кінця навіть не знаючи, нащо це роблю. Дідок широко посміхнувся, закинув до духовки ледь підпічений тістяний корж, налив до пластикового стакану білявої, осідаючої на стінках рідини.
- Звідкіля… звідкіля ви прибули? – запитав я у нього російською, але ж дід лише посміхнувся, покрутив головою. Мені не хотілося вірити, нібито він не знав мовиДостоєвського і Толстого, якою спілкувався весь СРСР… Тим не менше, він не розумів: я звертався до нього ще кілька разів, але він тільки розводив руками.
Коли він вийняв та подав мені хачапурі, я почув, як щось стискає в мені унизу живота. З набожною честю я взяв цей виріб з дріжджового тіста, затопив зуби в нутрощах з чудовим запахом, відчуваючи в ротізлегка грудкуватий сир, що просто розпливався… Я заплющив очі, взяв в руки стаканчик. І вже знав, як буде смакувати айран: злегка мусуючий, м'який на язиці та граючий на щоках, одночасно солоний та оксамитовий.
Точно як вдома.
Я з'їв усе до останньої крихітки. Випив до останньої крапельки. Навіть не дивлячись на те, яку ціну показує мені на пальцях дідок, я витяг з гаманця стільки, скільки ця їда була для мене вартою.
Вже багато років не їв я чогось настільки чудового.
Я ще пройшовся по лавках. Призупинився під вигорілим піратським прапором, де неприємний товстун продавав шматки решток імперії, що рухнула.
- Це російський ніж. Десант уживав таких, щоб перерізати горла вартівникам. – Продавець дихнув в мою сторону хмаркою їдкого диму західної цигарки. – Хороша річ, ще й цей жолобок, бачиш, пане? Це, щоб кров стікала.
Я покивав головою, крутячи в руках дещо приржавілу, по-варварськи ніби-загострену вачинську фінку[27]. Вона була оригінальною, тільки заклепку в рукоятці хтось поміняв на спиляний гвинт. На хрестовині я помітив декілька мілких, але ж помітнихщербин від ножів, що слизнули вздовж леза. Хтось і колись вмів цим користатися.
Потім, напевне, переказав улюблену зброю до рук сина чи онука, а той заклав ніж в ломбарді, чи, можливо, скінчилися гроші на горілку. Або ж згубив, чи програв в карти. Виміняв первородство серед народів світу на миску сочевиці.
Я витяг гаманець і подав продавцеві кілька банкнотів. Той хотів щось сказати, певне, поторгуватися, але ж я скривився і покрутив головою: немає сенсу. Більше не одержиш. Товстун нещиро посміхнувся і взяв від мене жирними пальцями десь четверту частину вартості тієї красивої зброї.
Він і так мав бути задоволеним. За те, що він робить, його належало б…
Наказ затверджую.
Я здригнувся. Був такий хороший осінній день, а мені видалося, що стоїть холодний квітень.
Ліс тхнув холодом, від викопаних поміж деревами ям нісся запах землі, що вкручувався в ніздрі; розкритими, пустими горлянками вона домагалася теплого м'яса та свіжої крові. Офіцери в шинелях без відзнак дивилися на мене очікуючи, читаючи з мого обличчя обриси майбутньої історії світу та своїх власних доль.