Я прикусив цибух, усміхаючись однією стороною вуст. Короткий кивок припечатав долі двадцяти тисяч життів.
Світ закрутився навколо, а я схопився за ліхтар, щоб не впасти. Потряс головою, схопився за серце, що кололо болем. Крізь піджак відчув незграбний гаманець та продовгувату, округлу автоматичну ручку.
Біль минав. Просто так: минув, відійшов. Не залишилося навіть луни… тільки якийсьрізновид заспокійливої пустки.
Я вийшов з лабіринту базару, відчуваючи себе якимось чином інакше. Не знаю, може то і правда, що айран містить в собі дещицю алкоголю? Від самого ранку я нічого не їв… Та ні, все це дурниці.
Я підняв голову, подивився на Палац Культури. З якоїсь причини він видався мені більш близьким, навіть більш веселим, ніж звичайно. Я відповів йому усміхом на усміх і швидким кроком вбіг по сходах.
Інтер'єр, як і звикле, був монументально пустим, прохолодним и темним. Пахло зимним мармуром і рідиною для натирання підлог, ніби в старому, провінційному музеї. Скульптури зі стін дивилися на мене байдуже, коли вже спокійно, без тіні поспіху, я підійшов до ліфтів и натиснув величезну, витерту кнопку виклику.
- На самий верх, - кинув я ліфтерові.
Ліфт смикнувся і рушив з прискоренням; ми минали поверхи один за другим. Колись це змушувало голову крутитися, але ж тепер я бачив аж надто виразно, наскільки незручними та повільними були досягнення минулих років. Можливо, це і справляло враження пів сторіччя тому, але ж зараз… Зараз все це ніяк не відповідало новій епосі
Нові часи вимагали нової імперії.
Ліфт зі мною та ліфтером сповільнив хід, потім брякнув дзвінок, двері відкрилися.
Вид на Варшаву зверху і справді був красивий. Все як на долоні; вся столиця на відстані витягнутої руки. Офіси, банки, об'єкти нерухомості, торги та ринки, великовантажні автомобілі, що сунули по дорогам, та поїзди з товарами з усього Сходу, які під'їжджали до Центрального вокзалу. Гроші, що валялися на вулицях і тільки й чекали, щоб їх підняли.
- Ну, пане Артуре, нарешті! – Ліванєнко вийшов з-за рогу в компанії своїх горил. – А ми вже вирішили, нібито пан роздумав…
В першу мить я хотів перепросити його, як того вимагало добре виховання…
Без каяття. Без жалю. Сильні цих почуттів не знають.
… але тільки посміхнувся, розводячи руками – одночасно в знак привітання і того, що в мене немає зброї.
- Життя – штука складна, Леоніде Антонєвичу[28], - відізвався я російською. – Часом треба вміти хапнути його за роги… Приємно з паном познайомитися, ласкаво просимо до Варшави!
Один з охоронників облапав мене по боках. Здивований, подивився на шефа. Витяг у мене з кишені тільки що куплений ніж. Ліванєнко витяг клинок з чохла, несхвально цмокнув.
- Багнет на зустріч принесли, пане Артуре? Недобре…
Сирота завжди буде боятися інших. Ніби побитий пес, він відреагує агресією на кожен різкий рух.
- Не звертайтеся до мене через "пан", Леоніде Антонєвичу. В мене теж є по батькові, принаймні, свого батька я знав.
Ліванєнко подивився на мене диким поглядом. Його охоронець здригнувся і блискавично сягнув собі за пазуху, я ж вдруге в житті глянув в темний тунель ствола пістолета.
- Блядь ти білопольська… - прошипів білорус. – Пшек ти засраний, козел ти… Сука..
- Артур Вікторович, до ваших послуг.
Якусь мить ми так і стояли. Вітер шарпав полами мого піджаку, свистів в решітках балюстради… Потім Ліваненка поклав своєму посіпаці долоню на плече.
- Залиш, Ігорю. Артур Вікторович є людиною безпосередньою, але розважною. Віддай йому ніж.
- Леоніде Антонєвичу? – Горила подивився на хазяїна скоса.
- Віддай, я сказав. І їдьте на низ, хлопці. Купіть мені холодного пива, трохи відпочиньте.
Ми залишилися лише удвох.
- Нащо вам цей ніж, Артуре Вікторовичу? – нарешті відізвався білорус, дивлячись на панораму Варшави.
Я не міг відповісти на це питання. Сам не знаю, нащо я його купив. Слова наплинули самі по собі:
- Минули часи, коли з ворогами я міг розправитися однією кулею. Сьогодні потрібен ніж, щоб зістругати з людини непотрібний наліт.
Ліванєнко повернувся до мене, усміхнувся.
- Уявіть собі, що дуже схожими словами говорив мій стрий. Він витяг мене з дитячого дому, виховав людиною. Він був мені немов батько, і він теж ніколи не розлучався з ножем. Говорив, що нічого більше і не потрібно…