Нарешті я викотився з потворного місця, закрив за собою двері і тяжко обіперся на них. Бажаючі зачерпнути свіжого повітря легені боролися за першість з розбуреним шлунком, в голові все крутилося, нібито я тільки зійшов з каруселі.
Тепло втікало з вуст сивими хмарками.
І тільки тепер до мене дійшло: було страшно, потворно, жахливо холодно. Настільки холодно, що вуста встигли запектися, а це ж ми тільки-тільки проїхали кордон з Білоруссю.
З третього разу я відкрив двері до свого купе, стягнув з полки торбу з дорожніми речами. Баба прокинулася, щось пробурчала і загорнулася в куртку… всі вони спали в куртках та шапках! Я ж, дурень, поволі переставав відчувати долоні!
Вискочив в коридор і знову побіг до туалету, розмірковуючи про себе, а де в мене найтепліші шкарпетки? Схопився за клямку, і тоді мозок включив застережну лампочку: стоп, погана ідея. А де ж перевдягтися? Де?...
Я втиснувся в найтемніший кут біля дверей в самому кінці вагону. Звичайно ж, людина – вона дурна і вчиться на помилках, а я, замість того, щоб надіти джинси на штани, вперся, що під спід додам ще й піжаму… Коли їх стягнув, то на мить злякався, що вже ніяк не зможу їх надіти знову, або ж в мене замерзнуть ті цінні для чоловіка частини, які будь-якою ціною намагалися як найглибше сховатися в блискавично втрачаюче тепло тіло.
Наешті я натяг піжаму, на неї штани, а на все це ще й джинси… Вже не строячи з себе дурня з зняттям блузи, надів на неї піджак, а зверху ще й куртку.
Коли я, в кінці кінців, дотеліпався до купе, то був схожий, скоріше, на чоловічка Мішлен, ніж на цивілізовану людину. Відсунув двері.
- Ой, перепрошую, - кинув я інстинктивно, засуваючи їх назад. Знову помилився номером? Та ні ж, це моє купе. Відхилив двері ще раз: сусідка збігається, тип напроти і дівчина, що спить в нього на плечі теж… А от той гість….
- Ей, пане! – стукнув я у ногу приблуду, що розвалився на моїх місцях. – Пан купе переплутав!
Одягнутий у засмальцьований ватник, зарослий і загорілий тип пробурмотів щось під ніс, навіть не відкриваючи очей. Самогоном від нього несло, мов від апарату… Я штурхнув його сильніше, але не допомогло.
- Пашол вон!... – безсило простогнав я.
Ніхто з товаришів подорожі навіть не відреагував. Мабуть і дійсно, кордони між законом і беззаконням розійшлися десь за Тересполем.
Я відступив до коридору, зовсім не знаючи, що робити. В середині хоч на якийсь мінімум тепліше, тут нагрівачі зовсім не роблять… до ранку віддам Богові душу, мене знайдуть замерзлого до кісток. Хіба що…
Рішучим кроком я перебрався в самий початок вагону, де в своєму маленькому купе сиділа начальник поїзду – рум'яна щокаста баба з вустами ніби дві половинки зрілого яблука, з кулаками, яких не посоромився б будь-який металург-передовик з Челябінська.
Я став перед дверима, постукав, спочатку несміло. Мені відповіла тиша, за нею нотки хропіння, тому став стукати голосніше…
- Чого? – Російський відповідник "так, слухаю", придатний на будь-яку оказію. Фіранки за склом ворухнулися, крізь вузеньку щілину виглянуло запухле, з відтиснутими слідами подушки обличчя. – Ну, що там?
- Вийдіть-но, жінко.
Російські форми ввічливих звернень – то вже окрема історія.
- Чоловіче, чого ви хочете? Ніч на дворі, йдіть спати!
Баба була твердою, і вона кричала на мене через скло.
- Відкрийте! – покликав я її знову. Ще трохи так покричу, і хтось прокинеться, прийде сюди і пиздоне мені за порушення нічної тиші… На щастя провідниця ображено пирхнула, зникла на мить. Напевне підтягувала штани під спідницею.
Клацнула клямка, двері від'їхали вбік. В обличчя мені вдарила хвиля гарячого повітря, запаху міцного чаю, змішаного з ароматом диму з дерева та цигарок. Над плечем чергової я помітив самовар, що стояв на невеличкій чавунній пічечці, в якому радісно танцювали язики вогню[30].
Передбачлива. У неї тут власна пічка була.
- Чого? - повторила баба, всім своїм тілом загороджуючи мені дорого до свого гніздечка.
- У мене на сидіннях спить… - Холера, як по-російськи буде "п'яни й волоцюга"? – Бродяга! Забрав мої місця!
Провідниця змірила мене очима з ніг до голови.
- Ти подивись! Дорослий вже мужик, а ради дати собі не може, жінку по ночі тягає. Пан поляк, чи що?
- Так, - дещо засоромлений признав я.
- Воно і чутно. Але нічого, покажіть, де та проблема.
Я провів її до купе, показав на пияка, який завзято хропів і ще якимось чудом повернувся на інший бік.
- І яке ж місце ваше, чоловіче? – баба взяла себе під боки.
- Всі три.
- Неможливо, - похитала вона головою.
Я вийняв білети, розгерметизовуючи при цьому три ізоляційні шари одягу. Провідниця подивилася на папірці, віддала їх мені, не змінивши виразу на обличчі.
30
Тааак, самовар на пічці… Автор, мабуть, ніколи не бачив купе провідника в російських поїздах… Хоча це просто титан, який завжди знаходиться в коридорі. До речі, Автор постійно називає провідницю то кондукторкою, то черговою по поїзду…