Ми зустрічалися тут випадково: я, Войтек ті інші бізнесмени, які в більшому чи меншому ступеню тиралися зі світом політики. Умова зі службами гарантувала, що місце є чистим, так що розмовляти можна було спокійно. Сам власник займався різними послугами, серед яких було управління великими грошовими сумами, і як раз у цій справі я хотів з ним побалакати.
- Артур? Як мені бо милий, непідробний Артур!
- День добрий, пане Славську.
Я піднявся, щоб привітатися з власником не-до-кінця офіційного клубу для вузького кола вибраних. Веселий та рум'яний ресторатор обійняв мене, як було у нього в звичаї, жестом показав сідати. Сам він зайняв місце напроти.
- Пробачте, пане Артуре, але в цей час ми ще зачинені, - перепросив мене Щербовський з чистої куртуазності. – Пан буде щось пити?
- Я вже замовив, дякую.
- І що ж привело пана до мене так рано? Я вважав, що пан Артур з'явиться як звичайно, в четвер ввечері.
Я скривився ніби після цитрини.
- Спливла одна така справа. Скоріш, несподівана.
- Як то воно часто і буває… І у чим справа?
- Я мушу дістати назад свої гроші.
Щербовський завмер. На шиї у нього виступило декілька червоних плям біля комірця сорочки, але він тут же опанував себе, всміхнувся.
- Пан знає, пане Артуре, що це неможливо? Ми домовлялися таким чином, що…
Я твердо глянув на нього, він замовкнув.
- …що ви розпоряджаєтесь ними за власним бажанням, та. І що вони будь-який момент будуть доступні, - закінчив я. – Згідно з потребами. Ну от власне у мене з'явилася така потреба, і я бажаю одержати назад власні гроші.
- Але ж, пане Артуре, в мене немає отак… відразу.
- І не потрібно відразу. Достатньо й половини. Найпізніше на п'ятницю.
- П'ятниця, п'ятниця… А чи знає, пан, може б так…
- П'ятниця, - кинув я, підіймаючись.
Щербовський підірвався і рушив за мною, ще щось говорячи, але я вже його не чув.
Я забрав плащ з гардеробної і вийшов крізь двері на холодну вулицю. Як раз почав мрячити дощ, а я не взяв капелюха. Що ж, підняв комір і підтюпцем пустився до автомобілю.
У нього немає тих грошей.
- Знаю, - буркнув я, відкриваючи двері та сідаючи за кермо. – То було очевидним з першої ж хвилини. Шахрай довбаний… Чорти б його узяли! Гад!
Відкритою долонею влупив по керму.
Злість – це спосіб реагування слабких на обставини, на які вони не мають впливу. Слабкий зневіряється, сильний…
- Бореться.
☭
Рикнув двигун. Я вивернув и рушив на Брудно[33].
- Е-е, пане старший! А пан до кого?
Я затримався, неспішно повернувся. Змірив поглядом гнійка, що сидів на мурованому бар'єрчикові.
- Так, дідок, я тобі кажу! – Одягнений в штани дуже дивного крою молодик відійшов від групки ровесників, що посміхалися, і направився до мене, похитуючись. – Ти що, глухий? Чи може тобі щось допомогти?
Йолка у тієї подружки, якої не знаєш. Знову.
- Сидиш тут, бо Йолка знову до подружки пішла, що? Знову до тої ж самої, у якої немає телефону, - процідив я. – І це який раз за останній час?
Гівнюк присунувся до мене так близько, що я аж почув запах дешевого одеколону. Обличчя хлопця виражало тупу агресію, але в очах вже було видно непевність і страх.
- Ти що… Ти що мислиш, дідок?
Зимний з другого під'їзду.
- Передай від мене привіт Зимному з другого під'їзду, синку, - порадив я йому. – Тільки швидко, тоді тобі, може, ще наллють третю. Хоча я б не пхався поміж горілкою та закускою.
- Ах ти…гною туєвий! Я ще тебе дістану! – крикнув гівнюк, а потім кинувся бігти.
Посмішки на обличчях його дружків застигли, а потім розтанули ніби сніг навесні. Всі непевно перезирнулися, потім вбили в мене здивовані погляди.
- То Здуньський тут мешкає? – показав я на обдряпані двері до під'їзду. Один за одним вони кивнули. – Прослідкуйте, хлопці, за мерседесом, га? А то тут хулігани чогось і накої можуть…
- Гей, пане! – крикнув за мною хтось з них, коли я вже входив досередини. – Пане, але ж тут не паркінг з охороною! Таке слідкування воно ж коштує!...
Я відступив на крок, помірив хороброго безпристрасним поглядом.
- Якщо з моїм автомобілем щось трапиться, то я вас знайду. Усіх.
Я піднявся по обіссаних сходах нагору, встав перед дверима на третьому поверсі. Коли подзвонив, відразу ж розгавкався пес, лютий лай якого через хвильку заглушив голос, що гримнув на звіра. Потім хтось відтяг звірюку і, схоже, замкнув у кухні, нарешті дочалапав назад до дверей.
- Хто там? – охриплий, пропитий голос Здуньського можна було б пізнати де завгодно.
- То я, пане Здуньський. Артур.