За дверима на хвилю запанувала здивована тиша. Потім клацнули ланцюг і замок. Броньована плита зі сторони коридору заклеєна фанерою, відхилилася, можливо, на пару сантиметрів.
- Пане Артуре, тут?...
- Та склалося. Можна на хвильку?
- Звичайно ж, зараз, я вже… - Здуньський розвернувся, прикрив двері і скинув ще пару ланцюгів. Я вступів на лінолеум прихожої, що клеївся до підошов, в повітрі виразно було чути запах собачої сечі. – Не звертайте на нього уваги, зараз він заспокоїться.
- Не звертаю, - запевнив я, дивлячись крізь матову шибу на помісь добермана з ротвейлером вагою у кілограмів вісімдесят, що метався в кухні. Здуньський з очевидних причин нечасто виводив свого вирощеного на анаболіках хатнього улюбленця.
- Пане Артуре, я б, тобто, бо ж пан…
- Давайте присядемо, пане Здуньський.
Той рухом руки вказав на брудну, захаращену вітальню.
Килим колись напевне мав якийсь кольоровий візерунок, тепер же він був сіро-коричневий з мозаїкою старіших та новіших плям, на яких виділялися бурі сліди після розтертого гівна. Шерсть звіра збиралася по кутах та під меблями, залягала на рваних, вигорілих, заслинених кріслах.
Через змонтовані зсередини у вікнах ґрати впадало світло, в якому було видно вируючий в повітрі пил і, напевне, якісь мікроби. Я інстинктивно відкашлявся, відчуваючи, як просипається алергія.
Я розглянувся, шукаючи будь-що, на що можна було б обіпертися, не рискуючи схопити якусь хворобу від тварини. В кінці кінців пристроївся на дерев'яному столикові, який мій господар трактував як підніжку.
- Добре, тут все в порядку.
Я підняв руку, коли Здуньський хотів запротестувати.
- Але ж то я… може ви, пане Артуре… бо ж, зараз, - заплутався той у словах,потім зібрався з думками. – Що пан взагалі тут робить?
Я подивився в його нервово неспокійні очі. Собака весь цей час гавкав на кухні.
Коротко. По темі.
- Мені потрібні гроші.
Здуньський гикнув, подивився на мене, якби я впав з Місяця.
- Пане Артуре, але ж я, то все не так… І скільки тих грошей?
Я назвав суму, а перекупник краденого на хвилю завмер. Потім покрутив головою.
- Не маю, не маю, пане Артуре. Не маю ради, зараз не можу… Клієнт буде забирати товар власне сьогодні. У мене все в товарі, пан же розуміє. Не зараз.
- Коли? – рикнув я.
- Тиждень, може два. Пан розуміє, терміни сплати… Ніби то трансакція і зараз, але готівка пізніше. Хіба що пан їх переконає, щоб розрахувалися швидше. Тоді може… щось.
- Хто?
- Невяровський, - тихо просопів хазяїн.
На довгий час ми двоє замовкли, тільки собацюра моталася і люто дряпала двері.
- Тоді я попрошу той товар, пане Здуньський, - сказав я і аж здивувався, наскільки пласко прозвучав мій голос.
- Пане Артуре, але ж пан… я не можу ось так просто пана…
- Товар попрошу.
Здуньський піднявся, почалапав кудись в сліпу кишку свого паскудного житла. Рипнули заслужені пружини, потім застогнав піднятий матрац… Сукин син тримав такі речі просто в лежанці.
Повернувся він з двома чорними спортивними торбами, які неприємно рипнули та забряжчали, коли він кинув їх в проході. Подивився на них без особливого переконання, потім на мене.
- А може все ж таки…
- Прошу задзвонити до Невяра, що я зараз до нього приїду. Скільки я повинен з нього взяти?
Той вийняв з кишені і подав мені жирний, м'ятий листок паперу. Подивився на мене, я покивав.
- З цього десять відсотків мої. Ще десять ви позичаєте мені на півроку.
- Але ж я, пане Артуре, то ж хіба, може краще буде почекати?
- Немає часу. – Я підніс торби. Тяжко, як череда хуїв… Я боявся і думати, що знаходиться в якій. – Прошу дзвонити до Невяра, під вечір я в нього буду.
- Але ж… То ж недалечко! Не можна так! – Здуньський замахав руками. – Пане Артуре, не можна з тим по місту їздити!
- І можу, і стану. Дзвоніть.
Я вийшов на сходову клітку, двері за мною захлопнулися, рипнули замки та ланцюги. Я глибоко зітхнув. Несучи дві торби,наповнені смертю, я почав поволі спускатися по сходах.
Заїхав до ресторації Буяновського, припаркувався біля дверей і увійшов до середини. Сів і попросив офіціанта запросити шефа.
- Артуре, привіт! І що ти робиш тут сам, без водія? Де фанфари? Червоний килим?
Я похмуро подивився на власника закладу, покрутив головою.
- Прошу тебе, Хеню, не сьогодні. В мене тяжкий день і мало часу.
- Ой-ой-ой… Навіть на маленьку порцію морозива[34]?
- Ти сам зробиш, чи когось порекомендуєш?
Буяновський широко посміхнувся. На його обличчі це вигляділо так, якби по потрісканому та запиленому вікні провели пальцем, роблячи лінію, через яку з двору впадає дещиця сонячного світла.