☭
- Шефе?
- Хммм?...
Я насилу розплющив очі. Схопився рукою за волосся і підтягнув голову до вертикального положення, відчуваючи, що застоялі м'язи не дадуть з цим ради.
- Шефе, під'їжджаємо. Залишилося з тридцять кілометрів.
Я позіхнув, потягнувся на пасажирському сидінні.
Вже багато років ніхто й нікуди не возив мене вночі… а в Кулека була добра, впевнена рука професійного водія вантажівки, він не шарпав, не силував двигуна. Я заснув, як дитя,ще до того, як ми виїхали з Варшави.
Довкола було чорно і зимно.
Дорога майже пуста, тільки далеко перед нами тягнувся туман з водяних крапельок, що був підсвічений заднім лампами могутнього тіра.
- З'їдь-но на узбіччя, відлити треба. Чортова мряка.
-Шефе, так вже деякий час не дощить.
- Але ж відлити і так хочеться. О, о! Зупинка, давай туди!
Я стояв, розкорячившись, на узбіччі і повільно пригадував собі, що я тут взагалі роблю. Розмова з Невяром… Здуньський… перед тим Щербовський… Чорт, холера ясна, курва мать! Войтек на самому кінці. А в принципі, на самому початкові.
Є людина – є проблема. Немає людини – немає і проблеми.
- Світ якось не має бажання слухати моїх бажань, - прокричав я в оточуючу нас звідусіль темряву. – Добрі поради знадобляться мені під час розмови, а не на півдороги чорти знають куди. Особливо, з чимось таким у багажникові.
Кожна велика людина починає з малих речей. Іноді зовсім низьких. Ніяка праця не ганьбить.
- Добрі ради завжди в ціні.
Я сплюнув під ноги, застібнув ширінку
І повернувся.
- А вам, Кульський не хочеться?
- Та де там, шефе! Пісюн зі сталі, міхур з чавуну. Як поїздка скінчиться, я і віділлю. Чи може пан бажає мене змінити?
- Їдь вже.
Я вмостився на кріслі і знову заплющив очі.
☭
Придорожній мотель довір'я не викликав. Потворна, присадкувата будівля була ледь видна з-за туш припаркованих перед нею тірів. Доступ до входу перегороджували легкові машини, що стояли без складу і ладу, а між ними сяяли неони, відбиті в широко розлитих калюжах.
Ми поставили мерса дещо збоку, я наказав Кулекові почекати з працюючим двигуном. А сам рушив до середини.
Сонна і розпатлана нічна чергова відкрила мені лише після третього натискання на дзвоник. Мені довелося довго пояснювати їй, що я не хочу знімати кімнату, а тільки піднятися до неї... Нарешті вона пустила мене нагору, підозріло дивлячись в спину.
На сходовій клітці висів запах ковбаси з пательні, розбавленої кави та злегка припаленої яєчні. Покриття на підлозі в гіпнотичні кола та круги було затоптаним та протертим, стіни на кутах оббиті. Ну що за нора.
Я піднявся на другий поверх, знайшов двері з потрібним номером. Постукав, молячись про себе, що не помилився вичитуючи каракулі Невяра.
Відкрили майже відразу, чекали…
- Пан хто то є? – з сильним акцентом відізвався чоловік, що стояв в дверях
Я бачив лише темний силует на фоні яскраво освітленої кімнати, коло абажура дешевої люстри завивалися пасма блакитного сигаретного диму.
- Я від Невяровського. Він дзвонив д вас, що приїде Артур.
- Ага… То пан той росіянин, чи то так?
- Поляк.
Треба було б відчути себе ображеним, але з якоїсь причини мені зробилося… шкода себе? Хіба що так було б простіше. Росіян завжди розпізнають, до них, одночасно презирливо відносяться і бояться, а от поляк весь час повинен пояснювати.
Ще два понурих, жилавих типа сиділо на стільцях и палили немов паровози. Недопалки вже висипалися з попільнички, поряд стояло декілька пустих пляшок з-під пива. Коли я увійшов, один з них неспішним рухом забрав зі столика та сунув за пазуху пістолет.
Він змірив мене критичним поглядом, один поглянув на другого з питанням.
Ці пепіки[36] сподівались когось більш показного, більш молодшого.
- Пан, де є товар? – заговорив той перший.
На щастя їх можна було розрізнити, бо були трохи по-різному одягнені, але поза тим виглядали майже ідентично: з переду коротке, ззаду – довге волосся, і ще вуса попереду… Нібито всіх взяли зі знімального майданчика фільму "Конан-варвар". Або ж з сільської дискотеки.
- Гроші маєте?
- Пане Артуре, товар де є?
Я розвів руки в заспокійливо-протекціональному жесті.
- І що це ви так цікавитися? Все є. Покажіть гроші і зробимо обмін.
Найстарший провів рукою потовстенному золотому ланцюгові на шиї і кивнув. Той, хто сидів поряд з ним протягнув руку за заслону, вийняв валізку, положив її собі на коліна та прочинив віко.
Всередині було сіро-зелено.
- Один з вас іде зі мною. – Я показав пальцем на потенційно найменш загрозливого. – А ви двоє чекайте тут, за нами не ідете і не дивитесь з вікон.